Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне - не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».
– Ющенку - так, Януковичу - фак! - радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.
– Ага… - сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.
– Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.
В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:
– Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…
– Ага, - погоджується він. - Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…
– Знаєш, - кажу Аскольдові, - ненавиджу цю революцію за одну річ.
– Яку?
– Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше - холодно.
– Угу… - він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.
– А знаєш, за що люблю?
– Ну?
– За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.
Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.
На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»
– Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»
– Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!
– Ага. Ти любиш. Систематично. - (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). - До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!
– Валимо! - з готовністю відказує Аскольд.
– Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.
– Акі багєма срана, нє?
– Акі багєма. Срана.
Відтак ми дуже довго не можемо заснути - нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.
– Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, - каже Аскольд, - бо такої революції ще світ не бачив.
– Угу.
- Вона як та баба ваша з колони [50] - з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки - їбанутися!
Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.
Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.
– Ой, та ви що! - з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, - та нащо було додому їхати?! - (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). - Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!
Підарок- викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».
Р.S.
Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми - дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.
Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.
15 канал - канал небрехливих новин - який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.
Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.
