Одним словом, ми купили квитки. Ще раз купили. Майнес відразу це пропонував. Це І настояла на тих кровопсувальних демаршах, Почувалася порожнє, їхати нікуди не хотілося. Та все ж поїхали.
Десь години за 4 до настання всезагального свята нам із Майнесом приходить повідомлення від Антті з Гельсінкі:
як ви!!! [64]
А ще Майнес розповідав свої страшні трансрас(іональні) історії.
- Знаєш, коли китаянки приїздять на навчання у Штати, десь так на другий день вони розсилають і-мейл всім, хто з ними на потоці. «Добрий день, мене звати, там, Сунь Хунь Чай. Але я розумію, що вам не дуже зручно називати мене Сунь Хунь Чай. Тому ви можете називати мене Вlossom». Або Flower. Або Неаvеn. Чи Аррlе [65].
– Ги-ги.
- Так от. Одна моя знайома з Бейджіну [66], приїхавши в якесь там Огайо, так взлостилася від всіх цих Квіточок, Красунь, Родзинок і Яблучок, що сказала: «Добрий день. Мене звати Лі Чжоу. Але кому з вас це цікаво. Називайте мене Саbbage [67].
– Бу-га-га! - регочу я з повним писком консервованої кукурудзи. - Яка ж, одначе, просунута дєвучка. Просто ляля.
Якраз у цей час у Польщі, яку ми саме проїжджаємо, настає Новий Рік. Тепер ми повипихали носи у вікна і дивимося на феєрверки, що їх запускають польські сільські жителі. Дуже смішно отак-во їхати й обганяти петарди і салюти. Я не хочу більше жерти, а хочу позіхати і спати. Спати - це моє покликання. Я безперечний віртуоз цієї справи, що б там не казали. Хрррро-П'шшшшь.
У нас із Майнесом є приятель Аско. Точніше, є Майнесовий приятель Аско, а я вже так - примазалася. У мене дуже мало приятелів і лише один друг. А Майнес усіх кличе «друзі». От урод.
Аско дуже високий і носить класичні чорні джинси, які би ми з Майнесом ні за які гроші не вдягли. Аско здобуває свій докторський ступінь із якихось там медіа-студій чи схожого гівна.
Аско раніше мав дівчину-іспанку, з якою в Іспанії танцював фламенко (сальсу? Йой, яка я свиня неосвічена…) Чомусь люди з Півночі воліють паруватися з людьми із Півдня. Якась така загальна тенденція моїх скандинавських знайомих. Хоча… Цього разу Аско її зруйнував. Завів собі дєвучку-фінку. Довговолосу дивно зубу Мінну.
Спочатку, протягом кількох перших «привітів» і «як-справів» вона мені подобалася.
– Аскова дівчина гарненька, правда? - сказала я Майнесові. Він чомусь не відреагував на моє питання як на риторичне:
– Не знаю… - знизав плечима Майнес. - Виглядає дуже звичайно, по-фінськи. Ну, так, вона не потворна.
Мінна була вища від мене зростом, цицьок її я не вгледіла, зате попа була славна і широка. Кася, моя подруга, сказала би, що за такими плаче дітородження. Гадаю, Мінна й сама про це знала - надто вже тихо й упевнено заарканювала вона нашого Аско.
– Я закінчую цю свою частину навчання в Швейцарії і їду до Гельсінкі, - казала вона.
– Ого. В Швейцарії так нудно, що й Гельсінкі здадуться тобі центром активного життя, - спробувала підтримати розмову я.
Мінна чомусь не засміялася. У свої 28 («Ой, ні, я думала, тобі 22!» - моя розумна репліка) вона здобувала ступінь бакалавра французької філології («Ой, а я свій магістерський у 22 отримала!» - моя дурна репліка). Власне, може вже звідсіля стало ясно, що ліпшими подругами ми не станемо. Йой, як шкода.
Відтак ми ще типу разом (вони з Аско спізнилися на добрих півтори години) сходили на пиво (ой, вона пила біле вино…) до Копrad Тonz бару. Заклад дуже смішний - все начиння оригінальних 60-70-их років, портрети східно-німецьких поп-зірок того часу і фотографія Івана Реброва (власне, я сама не знала, що то - російський співак, то мені Майнес сказав), та двійко пластмасових крісел фінського дизайну тих же років. Таких, знаєте, круглих, схожих на сплющені пампушки. Можна запихатися дупою в спеціальну виїмку, простягати ноги і холітатися, як у кріслі-качалці, поки тобі не зрадить вестибулярний апарат. Головне - не роз'їбошити чорно-білий телевізор на тумбочці позаду тебе.
– Одне таке крісло коштує 4 тисячі євро, - каже Майнес на моє завивання про те, що я хочу ось таке от крісло.
– Це ж чому? - обурююся я.
– Дизайн… - приречено й багатозначно зітхає Майнес.
Наступного дня ми, правда, бачили таке саме крісло в дизайнерській крамниці «всього за 999», але я чомусь не стала його купувати. Конрад Тьонц колись мав ТВ-шоу, що розігрувало в ролях всі свіженькі злочини Німеччини, Швейцарії й Австрії. Aktenzeichen XY ungelost [68] - так називалося шоу.
– Ну, якщо ще в Німеччині розігрувалося вбивства і викрадення людей, то в грьобаній Австрії і Швейцарії історійки мали характер: «Як у мене вкрали гаманець. Очевидне й неймовірне» чи «Хто поцупив мого опеля?!»
– Добре, що тоді ще не придумали інопланетян. - я п'ю своє пиво й водночас лівою рукою фоткаю Мінну й Аско. Виходять такі собі. З червоними очима і взагалі схожі на друзів моїх двоюрідних братів - якісь такі звичайні люди. Ніби й не в Берліні.
