– Не все і не завжди невизначено. Це залежить від.
Але від чого все залежить, я так і не дізнаюся. Я надавала перевагу простій Не-залежності. Ніде подовгу не залежувалася і ні до чого не належала. Чи був це особливий бонус Супермаркета Самотності? Хто зна.
…Немає нічого страшнішого за Хеппі Енд. Так думала собі Катакана Клей. Нічого безнадійнішого за те, коли в тебе нібито всьо супер-пупер виходить і клеїться. І що суспільство тебе хаває «от і до», і що в тебе купа бабла, і що тебе люблять близькі і ненавидять псевдо-близькі («Немає в тебе, курво, подруги, а є самі друззя. А ще брати і сестри. Часто також віртуальні. Солодких снів!» - ось були останні слова Катиної т.зв. кращої подруги, що, за її словами, «самоусунулася з цієї посади». Каті було просто сумно. Ніякого зла чи отрути - та дівчинка колись робила для неї купу всього доброго. Поїла гарячим чаєм взимку у фаст-фудах, витирала їй шмарки в період суспільного фачення. А от мінімальних Катиних успіхів стерпіти не змогла. Здебільшого, люди люблять дивитися на нас тільки згори вниз. Так їм легше. Бідна, бідна дівчинка. Так боляче здушила себе власною нереалізованістю. І до чого тут Ката? Проекції, проекції…)
Так от. Немає. Нічого. Гіршого. Коли в тебе все показушно зашибісь, і ти навіть сам у це потроху віриш. І коли ти зранку до вечора тусуєшся з супервеселими друзями, але при сумній нагоді розумієш, що тобі навіть ні в кого переночувати. Коли тобі просто нікому заспівати пісню над кістками, щоби ти ожив, нарешті, щоби твоя кольорова оболонка знову наповнилася твоїм вмістом, а не лише вакуумом, який ти ковтав-ковтав і наковтався.
Мене ненавидять тисячі, люблять сотні, думала собі Катакана Клей. Мене нудить від себе самої. Я ніяк не можу зібрати сили і закричати своїй душі: «Альо!!! Ти де?!! Повернися, я тут!!! Мені насрати на всіх і все, крім тебе!!!» Душа вимагає самотності. Супермаркет відкриють тільки зранку. Ех, а обіцяли ж зробити його цілодобовим.
Катакана Клей, взувши червоні кеди, вийшла з дому. Аскольд і Нона якраз пропадали в лабетах Інтернету, і тому, на щастя, не помітили її ескейпу.
Новоспечений народний депутат М., на своє нещастя, залишив синій jаguаr відкритим. Та ще й і ключ тут як тут. Така вже в нього була барська звичка. Катка ще позавчора її помітила.
– Тут тобі не Беверлі Хілз, мудак, - ніжно сказала вона, повертаючи ключа. Двигун за-хуркотів так лагідно й чуттєво, ніби давно її чекав. Катка рушила з місця.
– Ну й куди ж це ти намилилася? - запитав її бездомний, що якраз вимацував нові надходження зі сміттєбаку. Катакана пригальмувала.
– А пес його знає, - вона опустила скло. -Напевно, шукати дух Рожевого Мерседесу. Раптом він підлиє у мене життя?
– Він його якраз забирає…
– Хто забирає, той і дає, - Ката вже збиралася рушити геть, як бездомний сказав:
– Себе прийдеться взяти із собою так чи інакше…
– Тебе? - недочула Катка.
– Себе, себе… Вибач за, хе-хе, банальність. Але та чувіха, що вклеєна у тебе в паспорті, поїде з тобою.
– Гм, - сказала Катакана. - А що, як на якій-небудь заправці я відпущу її в туалет, а сама щодуху дремену геть?
– Ну спробуй, спробуй, я не знаю! - і бездомний розреготався так сильно, що Ката чимдуж дременула геть - так ще диви, чого доброго, і депутат роздуплиться від своєї лос-анджельської ілюзії.
Ну і, ясна паприка, хвилин за десять-п'ятнадцять, одним словом, коли було вже пізно, Ката збагнула, що бездомний і був не ким іншим, як тим самим духом Рожевого Мерседесу. - Так тупо.
Ката їхала нічною дорогою, не вмикаючи фар. Яка вже різниця. Перед тим, як вийти з дому, вона якийсь час крутила в руках знимку Майнеса, що заплив за буйки. Така маленька і щаслива білява голівка посеред синіх товстих хвиль. Все на тій фотці задоволене і сповнене змістом - плямка голови, площа води, смужка дерев на березі, ба навіть подряпки на глянці знимки (якщо повертати їх на слабкому світлі, робиться щось дуже схоже на павутину чи річні кільця дерев).
– Мені дуже, дуже туди треба. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб. Наверх мені не обов'язково.
Смерть Катакани Клей, як вона вже казала, мусила настати від води. І ні від чого іншого. Хіба що невипадково зациклений трек у програвачі міг би цю подію драматизувати:
You’ll make uі wanna die
I’d cut your name in heart
We’ll destroy this world for ypu
I know you want me to feel your paint [107]…
Катакана знала, що зліва від дороги - урвище. Зустрічні машини мругали їй, аби включила фари.
– Почекайте, зараз і так заберуся, - процідила вона, - однаково в цієї махіндри не стане сил і натхнення довести мене туди, куди
я хочу…
На повороті Ката вирішила не повертати і легенько піддала газку - щоби одразу в прірву. Чомусь їй це здалося фаталізмом. Однак, в останню мить короткий спалах бозна-звідки змусив її різко крутнути кермо. Трісь! (МЕҐА-ТРІСЬ!) - там було дерево. А прірва - трохи далі.
Sраsе dementia in your eyes
And Venus will arise and tear us apart
And make us meaningless again…
Ні. Ні, бо треба не просто зануритися в море, треба з нього випірнути, ухопивши з собою найбільшу осяйну рибину.
