Малесенький перелякано озирається, а тоді раптом виструнчується і йде собі вздовж дороги з виглядом «а-мама-казали-з-незнайомими-не-говорити». Що ж, тим гірше буде потім. Тридцять вісім (я засікала) секунд Івончиної суґґестії, і це чорняве диво вже на нашому задньому сидінні. Бери - не хочу.
Власне, «бери» - то для Томи з Івоною, а «не хочу» - для мене. Якісь мене зовсім інші думки й бажання розбирають. Про гроші думаю я? Про порші з ягуарами? Про наш нетривкий гедонізм чи про більш-менш постійний екзистенціалізм (зрештою, суть є одно)? Чи просто про все й одразу: думальний процесор ліпше не виключати, поки вентилятор не перегорів.
Кидаю погляд у дзеркало: Івонка катує чорнявчика. Дивно, я не помітила, коли вони з Томкою встигли поперелазити з місця на місце - тепер уже Томка розглядає свої зуби в косметичне штурманське люстерко.
– Не сумуй, - кажу їй, - сестро, за півгодини знайдемо й тобі м'ясце. У нас же гьорлз-паті сьодні, нє?
– Ну а нє! - намагається збадьоритися Тамара, їй, відов, теж той чорнявий гарнюк запав. ОК, зрозуміла, знайдемо тобі чорнявого, як хочеш.
– Га? - перепитує вона.
– 17 рочків. Піде? - я подумки перебираю свою картотеку.
– Піде… - несміливо, але з посмішкою каже Тома.
– Він, щоправда, цнотливий. В тебе бували цнотливі створіння зі смаглявою шкіркою й чорними очицями?
– На шість років за мене молодші? Не, Катко, не бували…Може, не треба?
– Та треба, Томко, треба. Що нам - втикати тут на дорогу і годинки дві-три катати Івонку з красунчиком?
– Ну… А це не стаття?
– Стаття-стаття! - передражнюю її. - Та ж підлітки ці тільки й мріють, як надрючитися до півсмерті, а потім збирати себе по частинах! - ой… відчуваю, що верзу вже щось не те, намагаюся спинитися, та не виходить:
– Зараз, Том, зачекай, я згадаю, де воно живе. Такий дуже гарний хлопчик з чистими й допитливими, як у мудрого песика, очицями, такий стопудово впевнений у своїй інакшого, так жаліється на світ, що його не розуміє…
– Като!
– Але в нього є одна фантазія… Він сказав… - я відчуваю, як мене, не дивлячись на відкрите вікно, починає пробивати піт…
– Като! Дивись, куди їдеш! Ти ледь їх не збила!
- …він сказав, що хоче, аби в кімнаті була одна-єдина червона лампочка під стелею і чорнота довкола. А ліжко щоби було велетенським. Яка похвальна інфернальність, га? Тільки де ж таку знайти? О, почекай! - я порпаюся у внутрішній кишені, витягаю телефон і знаходжу в ньому запис «араrtments» [102]. Фігня, що вже коло півночі - клієнт завжди рулить.
– Алло. Марієлло, ви? Ой, вибачте, Маріанно. Марино, це Катакана Клей - я у вас винаймала помешкання десь місяць тому на Великій Житомирській. Мені потрібно щось таке… дуже термінове… максимально схоже на суміш борделю і могильного склепу. Але дуже просторе.
На тому кінці офігівають і кладуть слухавку.
– Сука, - з розумінням кажу я. Якийсь час ми їдемо мовчки. Позаду долинають хіба що стогони Івонки - роблю музику гучніше.
– От ми вже й приїхали майже…
– Куда?
– До мальчика приїхали.
– Так його ж мама не пустить так пізно!
– А хто тобі сказав, що в нього мама тут? Воно нічийне, в гуртожитку мається…
– Катко, ти брутальна.
– Я? А що я такого сказала?
– Ну, не знаю, я теж у гуртожитку жила.
– І що - погано було?
– Нє…
– А мені було. Але то вже таке - хворобливий зашкал індивідуалізму. Мать його.
Ми паркуємося просто коло входу в університетський гуртожиток. Кілька симпатичних курвлячих голівок відразу випихається з вікон, на яких сушаться мережані трусики: чи не по мене, бува, мій грайлик на машинці? Нє, дєвучки, ми не ваші грайлики. І машинка наша - не який-небудь вошивий опель чи деву, тьху-тьху-тьху. Нам машинку купив Бог Дженіс Джоплін.
– Альо, пацани! - кличу я когось, хто тихо курить коло входу. - А знаєте, випадково, такого-то й такого-то?
– Какой курс?
– Гм. Перший!
– Баскетболіст, што лі?
Ого. І цей баскетболіст. Ну, хлопчик високий - цілком імовірно. Нам його зараз покличуть. Навіть грошей за це не візьмуть, я гадаю.
За дві хвилини виходить наше чудо. Здивоване, але напахнючене. Сподіваюся, Томі до вподоби цей його запах. Вона пересідає назад, поступаючись місцем юному прибульцю. Я чомусь їх не знайомлю.
Рушаю. Дзвонить телефон. О, це ж квартирна Марія-Мірабелла.
– Угу. Чудово. Так. За півгодини максимум. Скільки? Ну-у-у… Ну добре. Ще раз точну адресу.
Знайшлися інфернальні апартаменти. Декорації омріяної втрати цноти обійдуться мені сумою гонорару за п'ять статей. Ну нічого, шосту напишу.
Я мовчу. Хлопчик хвилюється і щось довірливо мені розповідає. Питає, чого я так довго не відповідала на його дзвінки і листи, що взагалі сталося і чому я зараз мовчу. А я таки мовчу. І посміхаюся. Лагідно, як мама.
Він вбраний у спортивну курточку, широкі штани і кросівки.
– Тебе таке впирає? - питаюся в Томи французькою, й відразу ж роздупляюся, що малий тією мовою володіє.
– Нормально, Катко, - каже Тома і її голос мені не подобається. Тонус його, як у члена, що, перемучений попередніми пестощами, вже не в змозі буде кінчити.
