Первісна. У вирі пророцтв полностью

— Не лише поспати, а й проспати, — похмуро відповіла вона. — О восьмій вирішила трохи полежати, подумати про свої біди — і заснула! А оце щойно прокинулася. І влаштувала невеличкий салют, привітала себе з новим роком… — Ріана сумно похитала головою. — Недарма кажуть: як зустрінеш рік, так його й проведеш. А я зустріла вві сні, без меча.

— Ти, головне, не переймайся… — почала була Ґвен.

— Та як тут не перейматися! — вигукнула Ріана і з досади тупнула ногою. — Меча як не було, так і немає! А клятий диннеші твердив, що я його не втрачу, що він неодмінно до мене повернеться. Ну й де ж він, питається? Щось я не бачу його. Вже одинадцять днів і п’ять годин…

Дівчата запитливо глянули на неї.

— Стривай, — промовила Ейрін. — Що ти сказала про повернення?

Ріана зітхнула, підійшла до розчиненого вікна й люто пожбурила в небо ще одну білу кулю, вдвічі потужнішу за попередню. Помилувавшись наслідками своєї роботи, вона захряснула віконницю й обернулася то подруг.

— Ми з професором аб Нейваном вирішили нікому не говорити. Чи то щоб не наврочити, чи щоб найстарші не наклали на меч яких-небудь зв’язувальних плетив… Коротше, сама вже не знаю. Зате точно знаю, що обіцяв нам диннеші. Я не просто пам’ятаю, я й досі чую його слова. Ви вже ніколи не зможете позбутися цих речей. Меч завжди буде з тобою, Ріано, а плащ — із тобою, Шимасе. Якщо віддасте комусь або просто викинете, вони однаково повернуться до вас. Отак він сказав. Але меч не повертається. Я й кличу його, і прошу, й наказую… Та нічогісінько не виходить!

— А ти пробувала подумки потягтися до нього? — запитала Ґвен. — Уявити, як він там лежить у Залі Реліктів, уявити, як береш його…

— Авжеж пробувала! Я все, геть усе перепробувала, уявляла всі можливі ситуації… і неможливі також. Але марно, нічого не помагає!

— То, може, — припустила Ейрін, — уся проблема в тобі? Може, ти й сама не до кінця переконана, що маєш право на цей меч?

Ріана голосно пирхнула.

— Не кажи дурниць! Я знаю, що це мій меч. Я маю на нього повне право! Як ніхто інший — бо ж більше нікому він не кориться, не робить нікого сильнішим.

— Ні, Ріано, я не про це. Сформулюю інакше: можливо, ти допускаєш, що найстарші мали право його забрати. Хай несвідомо, десь у глибині душі, ти визнаєш, що вони краще за тебе знають, як буде правильно. Ти ж зросла на Тір Мінегані, змалечку звикла коритися їм. І якщо причина в цьому, то ти мусиш переконати себе — саму себе, а не інших, — що з мечем найстарші помилилися, що тут правда цілком на твоєму боці.

— А я так не думаю, — втрутилася Ґвен. — Це повністю суперечить словам диннеші. Він же сказав, що меча ніяк не можна позбутися. Навіть за великого бажання. А отже, тут не грає ніякої ролі, чи визнає Ріана за найстаршими право забрати його, чи не визнає. Навпаки… — Тут вона замовкла, а в її очах спалахнули вогники розуміння. — Ага, навпаки! Саме так… Ріано, диннеші ж сказав: „якщо віддасте комусь або просто викинете“, правильно?

— Так. І що?

— Думаю, тут і криється відповідь. Диннеші говорив, що ви не зможете позбутися. Не зможете віддати або викинути. А ти не віддавала меча, не позбувалась. Його в тебе забрали. І якщо мій здогад вірний, ти не повинна наполягати на своєму праві власності, не повинна переконувати себе в тому, що меч твій. Навпаки — погодься з рішенням найстарших. Тільки щиро, від усієї душі.

Ріана розгублено закліпала очима.

— Як же я зроблю це щиро, коли не згодна з ними? Аж ніяк не згодна, розумієш! Я не зможу надурити себе. Надурити їх — будь ласка, без проблем. Але себе… — Раптом вона сплеснула руками і на якусь секунду завмерла, втупившись поглядом у простір перед собою. — Надурити їх! От що треба зробити! Цього я ще не пробувала. Зараз піду до Кейліон і скажу, що згодна з їхнім рішенням. Скажу, що меч надто могутній для мене, визнаю, що саме вони мають володіти ним. Намагатимусь говорити щиро, переконливо, і хтозна, може…

Вона рушила була до дверей, але Ейрін схопила її за руку.

— Зачекай, Ріано, не квапся. Ще встигнеш. А поки спробуй інакше. Майже так, як пропонувала Ґвен, тільки не відмовляйся від меча, бо й справді не зможеш, а просто відпусти його. Щиро повір у слова диннеші, що меч ніде від тебе не подінеться, і не бійся втратити його. Тобі ж не страшно вистрибнути у вікно, бо ти знаєш, що не розіб’єшся, зумієш зупинити своє падіння. Так само й віддай подумки меч найстаршим — це ж не страшно, бо він однаково залишиться твоїм.

— Здається, розумію, — спроквола кивнула Ріана. — Відпустити його. Спокійно, без страху. Як вистрибнути у вікно.