— Слухаюсь, государю, — відповів королівський слідчий. — Я майже закінчив перевірку всіх кандидатур. Післязавтра надам вам детальний звіт.
— Добре, чекатиму. — Імар знову перевів погляд на лейтенанта. — То про дівчат уже все?
— Ні, залишилося ще одне, государю. Я навчив їх, що треба говорити про арешт сім’ї. Мовляв, батьки самі віддали поборникам листа. Може, це й неправильно, але… так буде краще. Гадаю, відьмак із розумінням поставився б до вчинку дівчат, бо сам виріс на Лахліні, проте абрадці вважали б їх чудовиськами. А вони й без того зазнали горя.
— Я так і думав, — кивнув король. — Ну, гаразд, ми вже наближаємося до палацу. Гадаю, ґенерал більше не наполягатиме, щоб мене охороняли з усіх боків. Поїхали вперед.
На площі перед Кайр Ґвалхалом їх зустрічала чи не половина двору. Більшість присутніх, як і городяни, були похмурі та стурбовані, але знайшлося й чимало таких, чиї погляди висловлювали схвалення — від обережного, старанно замаскованого, до відвертого й неприхованого.
Ясна річ, тут була й Елвен з незвично блідим від хвилювання обличчям. Імар розумів, що їй хочеться негайно підбігти до них і про все розпитати, однак вона розуміла, що зараз не час і не місце для таких розмов.
Біля підніжжя широких сходів, що вели до палацу, стояв, склавши на грудях руки, принц Лаврайн аб Броґан, довкола якого придворні утворили вільний простір — чи то з пошани, чи то зі страху, що король може подумати, ніби вони вони на його боці. Уже те, як він тримався, — його напружена поза, нервове потоптування правою ногою, трохи відкинута назад голова, яскравий рум’янець на щоках, — виразно свідчили, що він сердитий і, водночас, наляканий. А наблизившись, король відчув на собі й кузенів погляд — гнівний та осудливий.
Імар вирішив, що за цих обставин краще просто іґнорувати Лаврайна, тому звернув трохи ліворуч і під’їхав до Дивліна аб Ґалховара, міністра права та справедливості. Кинувши поводи слузі, що мовби з-під землі вигулькнув перед ним, він зійшов з коня і сказав:
— Добре, що ви тут, лорде Дивліне.
— До послуг вашої величності, — вклонився старий урядовець.
— Хто з міністрів зараз у палаці?
— Усі, государю. Донедавна були відсутні лорд Фіннан і лорд Арнор, але й вони, отримавши звістку про замах на вашу величність, поквапилися…
Дивлін аб Ґалховар не договорив, бо до них швидким кроком надійшов Лаврайн, що явно не збирався залишатися просто глядачем.
— Невже це правда, брате? — заговорив він з демонстративним обуренням. — Невже ви…
— Замовкни, Лаврайне! — жорстко урвав його король. — Ти обрав невдалий час, щоб засвідчити свою відданість Конґреґації. Зараз я не в настрої дискутувати з тобою. Забирайся геть. Негайно!
— Ні, не заберусь! — уперся юний принц. — Я вимагаю пояснень, брате. Як ви сміли напасти на святих людей, котрі…
Цього разу Імар не обмежився лише словами, а вхопив двоюрідного брата за барки й сильно труснув, мало не піднявши над землею, бо був на голову вищий за нього.
— Питаєш, як я смію? — мовив він із холодною люттю в голосі. — Ти питаєш
Ґенерал аб Рордан, який був рідним дядьком Лаврайна по материній лінії, визнав за доцільне приєднатися до розмови:
— Прошу вас, племіннику, послухайтеся короля. Він наш єдиний государ, його слово для нас закон, а його вчинки не підлягають обговоренню. Не ганьбіть себе, не ганьбіть усіх нас, зверніть, поки не пізно, з кривої стежини, якою все життя ходив ваш дурний батько.
Проте Лаврайн у своєму юнацькому максималізмі вирішив, що останнє слово конче має бути за ним. Проіґнорувавши дядькові слова і вдавши, ніби взагалі його не помітив, він грізно мовив:
— Стережіться, брате, ви граєте з вогнем! Кожен, хто повстає проти Святої Віри, байдуже, король він чи жебрак, чинить тяжкий гріх в очах Дива і заслуговує на найсуворіше покарання.
Імар зітхнув. Йому дуже не хотілося цього робити, але іншого вибору не було. Зараз він просто не мав права виказувати слабкість.
— Лейтенанте аб Ґвиртире, — повернувся король до Фергаса, що вже спішився й стояв у нього за спиною, — заарештуйте лорда Лаврайна, відведіть… — він збирався сказати „до двірської в’язниці“, але останньої миті передумав, — …на горішній поверх Вежі Елдиґар і виставте охорону. Якщо чинитиме опір, дозволяю застосувати силу.
— Слухаюсь, государю, — відповів лейтенант із кам’яним, незворушним виразом обличчя. Він негайно підійшов до сторопілого від такого розвитку подій принца й поклав руку йому на плече. — Ваша високосте, прошу вас іти зі мною.
