Палац Святої Віри в Касневиді стояв на найвищому з міських пагорбів, здіймаючись над рештою будівель, включно з княжою резиденцією. Певна річ, це дуже не подобалося касневидським князям, і вони з покоління в покоління кляли свого далекого предка, який чотири століття тому, в нападі благочестя, подарував Конґреґації свій родовий замок у старій частині міста. Себе, звичайно, він теж не обділив і натомість побудував розкішний палац у новому середмісті, але відтоді кожен, хто наближався до Касневида з півдня та заходу, передовсім помічав твердиню поборників — справжніх господарів міста. Як, власне, і всієї країни.
Цього разу Ківан аб Ридерх прибув у Касневид іншим шляхом, і Палац Святої Віри не муляв йому очі впродовж останніх миль подорожі. Та й ці милі він подолав швидко, за лічені кроки, оскільки йшов через Тиндаяр. Ішов упевнено, без страху, непомильно орієнтуючись у пітьмі підземного світу. Аж сам дивувався своїй вправності — бо минуло якихось п’ятнадцять днів, відколи присягнув леді Елвен на вірність і отримав з її рук владу над Темною Енерґією, а вже почувався в Тиндаярі, мов риба у воді.
Його супутниця, шістнадцятирічна Нейве бан Торін, трималася дещо скуто й непевно, хоча приєдналась до повстанців лише на півтора дня пізніше за Ківана. Чаклунської сили їй не бракувало, але вона була звичайна дівчина, полохлива й обмежена, зовсім не рівня відважній і гострій на розум леді Елвен. Якби її не чіпали, Нейве б і далі жила в своєму глухому селі, народжувала й виховувала дітей, дбала про чоловіка. Але склалося так, що саме чоловік, за якого вона вийшла три місяці тому, заскочив її за чарами і повівся, як типовий лахлінець — чкурнув геть із хати й підняв на ноги все село. На звістку про те, що понад шістнадцять років вони жили поруч із Китрайловим поріддям, селяни оскаженіли, нашвидкуруч озброїлися вилами, сокирами, косами та іншим господарчим приладдям і рушили виправляти свій прикрий недогляд. А найбільше дівчину вразило те, що на чолі знавіснілого натовпу, пліч-о-пліч із місцевим проповідником, ішли її рідні — батько, брати та дядьки з їхніми дорослими синами.
Нейве вистачило глузду не сподіватися на ласку односельців. Вона збагнула, що ні каяття, ні благання тут не зарадять, а єдиний її порятунок — негайна втеча. На щастя, село було невелике, переслідувачів набралося небагато, і дівчині вдалося відірватись від них. Надвечір того самого дня (це вже з’ясував Ейнар аб Дилан, чи як там його звати насправді) до пошуків долучились поборники з найближчої залоги Конґреґації, але не змогли напасти на її слід.
Нейве ж, після багатоденних поневірянь у лісах середнього сходу країни, нарешті дісталася до Дин Делгана і там уперше почула, що в Архарських горах засіли бунтівні каторжники на чолі з чаклуном. Дівчина не мала ніяких певних планів, вона взагалі не уявляла, як їй жити далі, тому вхопилася за звістку про чаклуна, мов за рятівну соломинку, й подалася на північ. У горах їй не так пощастило, як Ківанові, її перестрів численний патруль поборників, і хтозна, чим би все закінчилось, якби вчасно не нагодився Ейнар, що саме вибрався на розвідку.
Згодом лави повстанців поповнилися ще двома чаклунами — юнаком, лише трохи старшим за Ківана, що назвався вигаданим ім’ям Брихан аб Арноґ, і Дораном аб Галвальдиром, тридцятирічним рибалкою з північно-західного узбережжя. Ківан охочіше б узяв собі в пару когось із них двох, проте Доран був іще геть новачком і дуже кепсько контролював Темну Енерґію, а Брихан цієї ночі мав іншу роботу — він вирушив з Ейнаром до Дервеґа, найпівденнішого з великих лахлінських міст, де вони мали пограбувати скарбницю тамтешнього діоцезу Конґреґації. Це була ідея леді Елвен, яка вирішила, що буде дотепно і надзвичайно справедливо фінансувати повстання чаклунів та єретиків коштом поборників…
Під Касневидом, точнісінько на тому місці, де згори стояв Палац Святої Віри, Ківан зупинився й запитав у Нейве:
— Ти готова?
— Так, — трохи нервово писнула вона.
— Тільки не хвилюйся, — заспокійливо мовив хлопець. — Нам не доведеться ні з ким битися. Це просто розвідка.
