Лаврайн протер очі, ніби не йняв їм віри, і знову роззирнувся. Відтак кинувся до дверей, розчахнув їх, впустивши до хатини хмару морозного повітря, а сам вибіг надвір. Фейлан не став за ним гнатися, лише зачинив двері й наслав довкола ще трохи Темної Енерґії для розігріву кімнати.
Не минуло й хвилини, як Лаврайн повернувся, ловлячи дрижаки від холоду, і гучно затупав ногами, струшуючи з них сніг.
— Це не Ханґован… Ми десь у лісі…
Фейлан ствердно кивнув:
— Все правильно. Ми досить далеченько від вашої столиці.
— Від
— Саме абрадська, мій принце. Але не кередіґонська, не північно-східна. Майже все своє життя я провів на заході Івронаху, в Кованхарі.
На ці слова Лаврайн розтулив рота у беззвучному скрику, а на його обличчі застиг нажаханий вираз. Безперечно, він знав про Кованхар. Ще б пак йому не знати — лахлінська Свята Віра відводить для Кованхара з Тір Мінеганом особливе місце в картині світу, проголошуючи їх двома зосередженнями найлихішого на землі Зла.
— То ви…
— Так, я чаклун. Цілком до ваших послуг. І про послуги, самі бачите, я кажу не для красного слівця. Моїми стараннями ви здобули свободу і тепер можете продовжувати свою боротьбу проти короля.
Нараз Лаврайнові очі підозріливо звузилися.
— Це все брехня! — оголосив він. — Ви ніякий не чаклун. І не абрадець, просто нівечите слова, щоб здаватися чужинцем. Насправді ви провокатор! Мені підсипали сонного зілля в їжу, вивезли за місто, а вас підіслали з цією дурною казочкою, щоб я погодився на допомогу чаклуна і дав Імарові привід стратити мене. Але я не дурний і не стану сам класти голову на плаху. Я зовсім не дурний!
— Так, принце, ви не дурний, — погодився Фейлан. — Проте на диво простодушний для змовника й інтриґана. Коли вже у вас виник такий здогад, то варто було б прикинутися, що вірите мені, й рішуче відмовитися від моєї допомоги. Стояти на тому, що ніколи не зрадите ваші дурні лахлінські ідеали, що радше помрете, ніж погубите свою душу, уклавши угоду з чаклуном… І це могло б спрацювати, якби не одна дрібниця. Я не провокатор і не виконую наказів короля. Я справді чаклун із Кованхара.
Підвівшись, він сягнув рукою в свою черезплечну сумку, видобув звідти маґічного ліхтаря, поставив його на стіл і запалив, а сальну свічку, яка більше чаділа, ніж світила, натомість загасив. Лаврайн позадкував, уп’явшись причмеленим поглядом у ліхтар.
— Це… це…
— Це чистісінькі чари, — підтвердив Фейлан. — Самі розумієте, що ні про яку провокацію з боку короля й мови бути не може. Я вчинив напад на Вежу Елдиґар, убив ваших охоронців, а вас викрав.
Лаврайн зойкнув, зробив ще крок назад і гепнувся на сінник. Та відразу ж підхопився, бо той гидко смердів брудним старечим тілом, затулив лице руками й у відчаї закружляв по кімнаті.
— О ні… ні… Диве, за що?… Я ж лише… лише хотів… Тепер мені гаплик! Тепер я мрець… Якщо не король, то поборники… І він, і вони…
Юнак відступив у найдальший від Фейлана куток, опустився на підлогу й розпачливо заридав. А Фейлан знову сів на лаву і став терпляче чекати. Він навмисно спровокував у Лаврайна істерику, щоб той дав волю своїм почуттям. Після бурхливого спалаху емоцій неодмінно приходить розслаблення, людина вгамовується і починає спокійніше сприймати всі лиха, які звалились на її голову.
Коли Лаврайнів плач поступово перейшов у тихі схлипи, Фейлан розсудливо заговорив:
— Насправді ситуація не така кепська, як ви гадаєте. Ніхто не знає й не дізнається, що вас визволив чаклун. Я влаштував усе так, ніби ви самі це зробили.
Лаврайн припинив схлипувати й підвів голову. В його очах зажевріли слабкі іскорки надії.
— І що ж я зробив?
— Серед ночі вдали, ніби вам стало зле, один з вартових зайшов перевірити, а ви задушили його відірваним шматком простирадла. Заволоділи пістолем, убили другого вартового, а через постріл у вежі здійнявся гармидер, і поки решта охоронців розбиралися, що до чого, вам вдалося прослизнути повз них непоміченим. А як вибралися за межі палацу, вже самі вигадаєте. Можете просто сказати, що вам посприяв один з ваших доброзичливців, і змовчати про деталі, мовляв, щоб не нашкодити йому. Будьте певні, ця моя послуга вам нічого не коштуватиме. Я не вимагатиму від вас ні грошей з королівської скарбниці, ні угоди про заклад душі.
— Але навіщо? — спантеличено запитав Лаврайн, продовжуючи сидіти в кутку. — Навіщо вам це? Ви ж чаклун і мали б допомагати королю. Він зрадив віру, виступив проти поборників… він ваш природний союзник. Але ви допомогли мені. Чому?
— Така воля Темного Володаря, — стримано відповів Фейлан. — А я лише виконую його наказ і не ставлю зайвих питань.
Від цих слів Лаврайн увесь зіщулився, а потім нервово розсміявся.
— Годі вам, шановний, не викаблучуйтесь! Це дурний народ вірить, що всі чаклуни й відьми служать Китрайлові. А я — принц, людина освічена, і не ведуся на побрехеньки наших поборників та проповідників.
