Я поклав папірець біля підніжжя одного з Мінотаврів — найближчого до Південно-Східного Кутка Вестибюлю — та притиснув маленьким камінцем.
Пророк
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Крізь Вікна Першої Північно-Східної Зали падали великі промені Світла. В одному з променів стояв чоловік, що повернувся спиною до мене. Він геть не рухався. Він пильно дивився вгору, на Стіну Статуй.
Це був не Однодумець. Він був худіший і не такий високий.
16!
Я натрапив на нього геть раптово. Ввійшов у одні з Західних Дверей, а він тут як тут.
Чоловік озирнувся на мене. І не ворухнувся. Не сказав нічого. Я не втік, а натомість підійшов до нього. (Може, я і вчинив неправильно, але вже пізно було ховатися, пізно дотримувати обіцянки, даної Однодумцеві.)
Я поволі обійшов чоловіка, оглядаючи його. Він був старий. Шкіра в нього була суха, схожа на папір, а жили на долонях — товсті й вузлуваті. Очі — великі, темні та блискучі, з велично важкими повіками й вигнутими бровами. Вуста — видовжені й рухливі, червоні й навдивовижу вологі. На ньому був костюм у клітинку принца Вельського[11]. Чоловік, найпевніше, вже давно був худим, оскільки костюм, хоч і старий, сидів на ньому ідеально — тобто був пом’ятий і мішкуватий через те, що стара тканина потерлася, а не через неправильний крій.
Я відчув дивне розчарування: 16 уявлявся мені молодим, як я сам.
— Вітаю, — промовив я. Було цікаво почути його голос.
— Добрий день, — відповів чоловік. — Звісно, якщо зараз тут саме день. Я ніколи не розумію, — говорив він зверхньо, повільно, старомодно.
— Ви 16, — сказав я. — Ви Шістнадцята Людина.
— Не розумію вас, юначе, — відповів він.
— У Світі існують двоє Живих, тринадцятеро Мертвих, а тепер ще ви, — пояснив я.
— Тринадцятеро мертвих? Як захопливо! Мені ніхто ніколи не казав, що тут є людські рештки. Цікаво знати, хто це.
Я описав Чоловіка з Коробкою з-під Печива, Чоловіка з Риб’ячою Шкірою, Приховану Людину, Людей Алькову та Складену Дитину.
