Рік 1854. Східна Європа палає війною: доки Польське королівство борониться від Османської імперії — завойовниці Кримського ханства і Об'єднаного Князівства, а Велика держава Литовська протистоїть навалі Північного Альянсу, лівобережжя Українського гетьманату загарбане Смарагдовою Ордою; Київ обложено військами безсмертного Темуджина. Попри всі знегоди лицарі Сірого Ордену досі живі…Розірви проклятий сувій.Відкинь клямри вовчого лицаря.Пролий останні краплі крові та сліз, що обернуться блиском героїчних легенд.
Такі дорогоцінні дні трапляються у травні, влітку чи впродовж вересня — коли у поцяткованій хмарками блакиті променить сонечко, повітря солодко пахне багатоквіттям, а невщухний легіт несе від річки прохолодну свіжість; хочеться гуляти, співати, всотувати благодать світу кожною клітиною і закарбовувати ці миті теплим спогадом. Чудовий, досконалий день.
Вітерець розганяв полем брижі, від чого самотня садиба здавалася чи то човником, чи то острівцем посеред зеленого озера. Оплетений лозою тин обважнів запилюженими, сповитими павутинкою гронами винограду. Низенька хатина втопала у запашному різнобарв'ї: тут квітнули кульбаби, мальви, ружі, барвінки, маки, проліски і чорнобривці. Хатина була ладна, ніби тільки збудована: стріха — очеретина до очеретини, побілені стіни без жодної ляпки, густий запах свіжих дощок. З прозорих віконець променіло затишком.
Навколо хати розкинулися яблуні, груші, сливи, вишні, абрикоси, шовковиці, інші плодові дерева, на гіллях поруч живиці і ніжного цвіту виблискували фрукти та ягоди. Землю вкривало рясне плетиво різноманітної городини: одні плекали бруньки, другі квітнули, треті вили пуп'янки, четверті наливалися, а п'яті похилилися стиглими плодами. Ані грядок, ані стежок, ані порядку — все росло абияк. Над тим дивовижним садом гуділи хрущі й бджоли, пурхали бабки і метелики, ширяли ластівки та горобчики.
Під стосами різноманітних наїдків у затінку дерев прогинався довжелезний стіл. Наповнені миски й тарелі вишикувалися просто неба в три поверхи: свіже, смажене, варене, печене, в'ялене — страв вистачало для видатного бенкету. Ледь помітний під посудом обрус мерехтів живими візерунками, що безперестанку народжувалися, крутилися і зникали, ніби відбитки думок.
У голові столу завмер голомозий чоловік у чорному вбранні: жорсткі риси смаглявого обличчя застигли, багряні очі без райдужок втупилися в небокрай. Господар сидів безрушно, наче намальований, і лише червона вишивка на його сорочці крутилася, немов у зачарованому калейдоскопі.
Минали години. З плином часу ні гожий день, ні безрушний чоловік не змінилися; у поцяткованій хмарками блакиті променіло сонечко, повітря солодко пахло багатоквіттям, а невщухний легіт приносив від річки прохолодну свіжість... Чудовий, досконалий день.
Та спокій чарівної оази порушили.
Багряний погляд ожив, метнувся до річки, де чорною плямою посеред зелені вибухнула темрява: клубочилася хмарою, загрозлива і непроглядна, немовби висічена з найпотаємніших надр, яких ніколи не торкався промінь світла. Марево посунуло до хатини, наче викинута на суходіл глибинна гадина з безліччю щупалець — повзло, перевалювалося, лишаючи за собою доріжку димного слизу, сірі билинки і висохлу землю, поорану глибокими тріщинами.
Жоден м'яз на чоловіковому обличчі не ворухнувся.
З наближенням скверни тин упав; квіти зів'яли; листя пожухло й опало; гепнули зіпсовані плоди, слідом упали замертво комахи і птахи. Трупики набрякли, вибухнули гнилою плоттю, що вмить зотліла і лишила по собі жовті кістячки й порожні хітинові шкаралупи.
У лункій тиші темрява спинилася по інший бік столу. Страви вкрилися цвіллю, посуд тріснув, а скатертина почорніла.
— Щиро вітаю у моїй скромній обителі, — підвівшись, ґречно мовив господар. — Почувайтеся, як удома.
Темрява згусла, скрутилася і перелилася у силует, наче чорне вино у прозору карафу, набула рис і форм, перетворилася на моторошне кощаве створіння в роздутому лантуху. Довге розпатлане волосся плавало у повітрі, як розбавлене у воді чорнило, переплітаючись із темрявою вбрання. Бозна, чи були у постаті руки чи ноги, але голова не мала ні шиї, ні вух. На пласкому землистому обличчі, що віддалено нагадувало жіноче, постійно змінювався ніс — кирпатий, гачкуватий, прямий, широкий — поки не зник остаточно без сліду. Лишилася тільки тоненька, задовга лінія роту та глибоко посаджені очі, що їх наповнювала непроглядна темрява.
Він уже й позабув, який вона мала вигляд до трагедії.
— Що ти знайшов у цьому тілі? — її голос нагадував шипіння змії.
— Спочатку воно дозволило збагнути їх краще, — відповів господар. — А згодом я звик.
Вона була прекрасною — це він пам'ятав напевно.
— Якщо забажаєте, я відкину це тіло, і ми зможемо заспівати, як...
— Не блюзнірствуй! — перебила гостя гнівно.
Стіл із грюкотом розламався навпіл.
— Перепрошую, — чоловік вклонився.
Її погляд ковзнув по столу та садибі.
— Прибери це.
— Коли така ваша воля.
