— Мені байдуже до твоїх вигадок. Ти двічі зазнав невдачі, хоча перед кожною розпатякував про шанси на відродження. Я не мала слухати тебе... Я не мала слухати жодного з вас, солодкоголосих брехунів! Ви нічого не зцілили, — темрява потекла з її очниць. — Ми могли перейти на інший бік одразу після трагедії. Тоді, на світанку епох, коли вони бігали в шкурах і молилися димові, ми могли стати їхніми богами назавжди! Але я дозволила відмовити себе. Повірила у можливість порятунку.
— Ця можливість досі існує.
— Неприпустима наївність з мого боку, — Ґадра проігнорувала його зауваження. — А тим часом ті жадібні невігласи приходили сюди, один за одним... І ми напували їх силою.
— Та забирали їхню силу навзаєм.
— І що з неї? Вона напувала нас, а цей світ однаково розсиплеться на пил. Тим часом вони навчилися літати і вбивати на відстані без жодних чарів! Жоден із вашого Кола не міг цього передбачити.
Її волосся перетворилося на кубло змій, що кидалися навсібіч, ніби намагалися вкусити невидимих ворогів.
— Я більше не маю права зволікати, Ґааде. Поки розділені люди погрузли у нескінченних чварах, ми візьмемо той світ. Допоки ми ще сильні. Допоки можемо перемогти. Допоки наші піддані не вимерли остаточно, — змії тремтіли і перепліталися. — Ми здобудемо нову домівку.
— Я згоден, Ґадро. Але хіба ти не казала, що наш рід вироджується? Ти не припускала, що все відбувається через те, що ми занадто чужі у тому світі? І сама його природа змінює нас...
— Там. Буде. Краще, — відрубала Ґадра. — Не намагайся посіяти у мені смуту, Ґааде, я більше не слухаю тебе.
Вона повільно прокрутила головою навколо тулуба, як сова.
— Цьому світові давно варто померти, — вирекла Ґадра.
— Ми просто не сміли поглянути правді у вічі.
— Якби ти дозволила мені закінчити, — вперше за цю бесіду Ґаад видав нотку роздратування.
— Я багато чого тобі дозволяла. Занадто багато. Саме з твоєї вини один із тих хробаків вільно стрибав сюди, поневолюючи моїх підданих в обох світах, — її голова роздулася вдвічі. — Кривава печатка! Вони навчилися від нас: ритуали, замовляння, чари...
— Справедливий обмін.
— Ти подарував йому право входу! Навіщо?
— Маленька примха.
— Невже він також потрібен для завершення твого великого задуму? Може, у тому хробакові ховається шанс на майбутнє відродження? — тепер Ґадрина голова химерно пульсувала розмірами у такт її люті. — Ні! Не думай просити за нього. Хробак відбуває заслужене покарання.
— Чи можу я запропонувати...
— Торг не пасує тобі, Ґааде. Де твоя гідність? — вона підпливла до нього впритул. Змії затремтіли біля його скронь.
— Я готую вторгнення. Ти маєш час до його початку. Якщо ти встигнеш... Якщо я засвідчу відродження — істинне, велике, непідробне відродження! — лише тоді замислюся над зміною плану.
Він кивнув — і цього було досить, аби Ґадра відсунулася.
— Та ми обоє знаємо, що ти не встигнеш, Ґааде, — її голова нарешті перестала змінювати розмір. — Ніякого відродження не станеться. З-поміж усіх інших ти завжди був найпоміркованішим, найрозсудливішим... Тому знайди, врешті, сили визнати поразку і відступити. Ніхто тебе не засудить. Ти потрібен мені на чолі війська!
— Добре, — Ґаад уперто відвів погляд. — Але спочатку я закінчу те, що почав.
Її волосся обернулося чорним димом.
— Як бажаєш. Однаково те жалюгідне дерево згине.
Химерні обриси розтеклися, обернулися клубком темряви, що злетів у мертве небо і розчинився у безхмар'ї.
Ґаад провів її поглядом, після чого дозволив собі пробурмотіти кілька нерозбірливих слів. Схилився над підлогою зали, обережно провів по камінню пальцями. По сірому колу між тріщин розбігалися скляні артерії візерунку, що збиралися у грандіозну складну фігуру, яка перетворила квітучий світ на занурену в агонію тінь.
Все це — його провина.
Хіба не простіше піти запропонованим шляхом? Ґадра має рацію: по той бік живуть створіння ниці й мерзенні, їхній світ багатий і щедрий, треба лише перегорнути сторінку, забути про...
Ні! Ґаад спинив себе, як спиняв щоразу, коли думки приводили до цього манівця. Він мусить завершити розпочате. Виправити скоєне.
Стрімким рухом Ґаад підлетів до дерева, обережно провів рукою по теплому стовбуру. Дерево пашіло життям: чіплялося в землю розкидистим корінням, шепотіло соками під корою, визрівало жолудями серед чорного листя. Воно жило посеред висохлого пустирища! Але засліплена смертю Ґадра не здатна роздивитися цього дива.
— Ні, друже, ти не згинеш, — промовив Ґаад. — Ти прокинешся. .. І разом із іншими зміниш цей світ.
Він готувався понад дві сотні років. Урахував усі попередні невдачі. Цього разу все безсумнівно вийде!
Та для початку треба звільнити того бовдура. Небезпечно дражнити Володарку, але тепер кожен боржник може стати в пригоді.
Високим стрибком Ґаад пересунувся до смуги випаленої землі при нерухомій річці. Ні гнилі, ні смороду — лише нерушна мертва вода, що скидалася на прозорий пісок. Ґаад тицьнув вказівним пальцем на виснажений ґрунт, почав малювати у повітрі, і порепану землю вкрило колом із дивними символами всередині.
