— Скажіть, ви ж знайомець Гната Бойка? — спитала несподівано.
— Так, — випереджаючи наступне запитання, шляхтич додав: — Він загинув.
Її очі потемнішали.
— Я відчувала.
Характерник не знайшовся з відповіддю, тому просто випив свою чарку.
Згори пролунав вимогливий плач.
— Їсти знову хоче, — жінка підвелася, і стиснула руками груди. — Якою востаннє годувала? Знову забула...
Яремі згадалась Катря. Її материнство було інакшим: полювання хортів, місячне ярмо, вічна втеча... Ні затишного маєтку, ні великих статків, ні послужливих покоївок.
— Ірино! — незадоволено гукнули згори. — Час їстоньки!
— Та йду вже, не глуха!
Вона рушила до сходів, забувши про гостя.
— Орисю...
Жінка рвучко обернулася, і на мить Яровий роздивився ту саму дівицю, яку бачив багато років тому.
— Мене так давно не називали.
— Я... Бажаю вам щастя.
Вона відповіла нещирою посмішкою.
Ярема провів у Чарнецьких іще кілька годин, однак більше Орисю не побачив. Дипломат невтомно розводився про малюка, і шляхтич, утомлений одноманітністю історій, задумався.
На півночі невеликого Князівства, де босорканя веде нерівну війну за рідну землю... Чи будуть вони щасливі разом? Чи захоче Сильвія стати колись матір'ю? Мабуть, не варто про це думати. Навряд чи їхня пара доживе до того розділу, коли всі святкують перемогу і щасливо одружуються, а під веселу музику тече рікою вино...
Прокинувшись на світанку, Ярема вилаявся. Подушка нагадувала колоду. Ярема хруснув затерплою шиєю, вилаявся вдруге. У кімнаті було темно і зимно. За помальованим морозними візерунками вікном панував морок. Яровий вкутався в ковдру, запалив свічку, сяк-так умився. На негоду втрачене око завжди сіпало болем.
Сьогодні він убрався урочисто. Викурив люльку, завітав до харчівні, подякував шинкареві за гарну цитринівку, поснідав, смакуючи кожен шматочок, випив гарячої гербати, вийшов на морозний ґанок...
Тут його і знайшла невеличка сіра ворона. Каркнула, привертаючи увагу, сіла на простягнуту руку. Характерник зняв із холодної лапки вологий від снігу папірець.
— Е-е... Дякую?
Птах кліпнув чорними оченятами, клацнув дзьобом і гайнув у тепло харчівні.
«Сьогодні.
І нехай весь світ дізнається.
Щасти з коханою. Наглядай за Олею, коли буде змога. Дякую за все.
Нехай Мамай допомагає».
— Навіть не здумай, Щезнику, — процідив Ярема і стиснув листа в кулаці. — Ми так не домовлялися!
Схожа на остаточне прощання вістка розгнівила його.
— Ти повернешся і сам наглядатимеш за своєю донькою! Будеш розповідати їй казки про мавок та лісовиків, учитимеш життю-розуму. Раз на рік ми будемо збиратися поминати спочилих. Будемо підсміюватися з того, як постаріли. Будемо згадувати, як перетворювалися на вовків, згадувати про магната Борцеховського й Острівну війну, про битви з хортами і безсмертного Рахмана... А дітлахи дражнитимуть нас навіженими дідами. Ось як буде, братику!
Характерник ішов сягнистими, важкими кроками, лишаючи по собі глибокі сліди в снігу.
Гвардійці, що стерегли будівлю Рад, налаштували на нього штуцери без жодного попередження.
— Збори вже почалися, пане, — мовив один. — Ким будете?
— Ярема Яровий, — прогарчав шляхтич. — Брат Якова Ярового. Дорогу!
Один із гвардійців, зачувши його ім'я, кудись чкурнув.
— Не можемо, пане Яровий, — відповів інший поштиво.
— Стороннім вхід лише за дозвільними...
— Чи ви не розчули мого імені?
— Пане Яровий, ваше ім'я, рівнояк і ваша зовнішність, чудово всім знайомі, але ми на посту, і керуємось статутом. Ви як військовий маєте зрозуміти...
Гвардієць повернувся з офіцером, який наказав опустити рушниці.
— Не гайте часу, — пробасив Малюк. — Або пропустіть доброю волею, або я зайду з боєм. Так чи інакше я потраплю всередину, і ви знаєте, що не здатні мене спинити.
— Ми пропустимо вас, пане Яровий, під мою особисту відповідальність, — кивнув офіцер. — Але зброю мусите віддати.
— Крім пірнача.
— Авжеж, ясновельможний пане. Крім пірнача.
Ярема зайшов до великої купольної зали, повної галасу і спертого повітря. Місце, звідки почалося омріяне сходження старшого брата до гетьманської булави. Офіцер, безсумнівно, послав вісника до Якова, тож його прибуття — питання часу.
За трибуною виступав якийсь молодик: певно, мріє повторити шлях Якова Ярового. Його голос тонув у кількох десятках розмов, що точилися довкола. Характерник сунув до трибуни найближчим проходом, розводячи делегатів руками, наче водорості. Ті невдоволено дивилися на нього, впізнавали, розступалися, і стривожений гомін швидко полетів над трибунами.
Як той візник, думав Ярема. Нахабні, зарозумілі, самовпевненні. Проситимуть вибачення, лише коли їм всипати гарячих... Проситимуть нещиро, бо навіть тоді вважатимуть це негідним свого статусу приниженням.
Сіроманець піднявся до трибуни. Оратор замовк і звільнив місце. Зала мигцем стихла, і сотні очей звернулися до нього.
— Десять років тому я потрапив у полон до одного заможного покидька, — почав Ярема. — Можливо, дехто з вас досі пам'ятає його прізвище — Борцеховський.
Дехто досі пам'ятав.
