«…та який після довгої заспокійливої ночі буде схід сонця, який повторить кольори сонцезаходу, але на цей раз вони будуть веселі, сліпучі, тріюмфантні, як личить добі віри й надії. Може хто сказав би, що така образність тепер затерта і заялозена так, що стає вже настирною. Хай воно й так, коли це вдома, але тут у розкішному вінцеві тропічного сонцесвіту це є образність природна, майже неминуча і стародавній міт про щоденне народження і щоденну смерть Геліоса і шлюбні радощі з удовиними слізьми його нареченої Еос, цей міт відтворюється в нашому розумі скоро цей розум стверджує свою можність – своє, сказати, святе право – перекладати природу мовою почувань.
І тим часом хіба не можемо ми спитати – хіба не маємо права – побудованого на тій розсудливості нашого серця, що часто-густо буває глибша від розуму – спитати: „Якщо ми, грубі й засліплені смертні можемо так сприймати й так відчувати красу в усесвіті, то наскільки ж більше повинен бог сприймати, наскільки більше повинен бог відчувати, задля вдоволення якого існує й було створене все на світі. Хто з тих, що вірять (і слушно вірять), що почуття краси є одне з найшляхетніших почувань людини, зможе заперечувати це почування в бога, який сотворив людину і все інше?“
Вівторок, 15, був справді тропічний день...»[58]
Я чесно труждався, перекладаючи для вас, товариші, подорожні вражіння попа, ботаніка, письменника й покійника Чарлза Кінґзлі. Ви бачите, як шановний піп, змалювавши захід сонця і культурно попрохавши за це вибачення (образність, затерта й заялозена... аж до настирности) потім умотивовує свої ландшафтні вражіння відповідною ідеологією.
Бог (каже отець Чарлз Кінґзлі) безперечно ж має почуття краси в більшій мірі, ніж людина.
Бідний, бідний Чарлз Кінґзлі. Піп, письменник і ботанік він не сміє просто вдихати вечірнє повітря в океані, а мусить шукати виправдання в тому, що бог, «очевидно теж аматор природи». Ми ж не тільки милуємося з краєвидів так само просто і ясно, як їмо хліб і п'ємо молоко, а ще й переляндшафтуємо всі краєвиди як нам того потреба.
Шановний отче Чарлзе Кінґзлі. Сідайте в вагона й поїдьмо до Мелітополя. З Мелітополя ми поїдемо в болгарський нацрайон. Болгарський нацрайон це, отче Чарлзе, ембріон Радянської Болгарії. Тут виростуть діячі, коммольці, техніки, агрономи, вчителі, що керуватимуть Болгарією, коли вона стане Радянською. Сідайте, отче Чарлзе, бо вже час.
– «Μελιττόπολις», – сказав отець Чарлз Кінґзлі англійською мовою з тим норзсемберлендським акцентом, що іменується «броуд скотч», – є слово грецьке і значить воно: «місто бджіл». Але зараз осінь і бджоли дрімають. Зараз зима і бджоли сплять. Тепер же, швидко, дайте закурити.
«Святий отче. Курити вам гріх. Тим паче, що це вагон для некурців. А головне, в мене тютюну немає, бо я вже місяць як не палю. Спіть».
Ніч у вагоні. Сон у перегонах, зідхання на стаціях. Дерево звідусіль. Дерево згори. Дерево знизу. Деревіють, дубіють ноги й руки, ламаючись об дерево полиць. В задушливій труні сусіда-мрець хропе й сопе, розпилюючи дубову дошку.
Уночі мов тать підкрався провідник і став висаджувати отця Чарлза Кінґзлі, на тій підставі, що, мовляв, безбілетним попам пресвітеріянської церкви нема чого роз’їжджати в радянських потягах. Святий отець Чарлз Кінґзлі вже почав пакувати свою біблію й книгу гімнів, але тут я уступився за свого компаньйона.
