Поклик племені полностью

Інтервенціоністські теорії блискучого Джона Мейнарда Кейнса, згідно з якими держава могла і мусила регулювати економічний ріст і забезпечувати повну зайнятість, покриваючи дефіцит і виправляючи ексцеси laissez-faire[37], з роками перетворилися (ймовірно, зайшовши далі, ніж хотів сам Кейнс) на незаперечну аксіому соціалістів, соціал-демократів, консерваторів і навіть мнимих лібералів старого і нового світу. Вони вже такими були, коли Гаєк звернувся з тією вражаючою відозвою до широкої публіки, в якій було підсумовано те, що він обстоював у своїх академічних і технічних працях, відколи в тридцяті роки разом з Людвіґом фон Мізесом почав в Австрії відновлювати і модернізувати класичний лібералізм Адама Сміта.

Попри те, що «Шлях до рабства» здобув широкий розголос у Великій Бритаії і Сполучених Штатах, де популярний «Reader’s Digest» дав стислу версію книжки, вона була заборонена у повоєнній Німеччині окупаційними силами, які не хотіли посваритися з СРСР. Тоді його ідеї зустріли схвалення лише серед маргінальних груп академічного і політичного світу, а, наприклад, країна, де книжку було написано — Велика Британія, взяла в ті роки курс на лейбористський популізм і державу-благодійницю, тобто на інфляцію і занепад, який лише через кілька десятиріч змінить вражаючий (але, на жаль, обірваний) ліберальний стрибок Марґарет Тетчер. Замість того, аби завоювати йому повагу серед його колег-економістів, «Шлях до рабства» прислужився радше до дискредитації Гаєка, однак його авторитет потроху відновлюватиметься, особливо після того, як в 1974 році він отримав Нобелівську премію в галузі економіки.

Як і фон Мізеса, як Поппера, як Берліна, Гаєка не можна зарахувати до однієї спеціальності, економіки, бо його ідеї є такими ж новаторськими у сфері економіки, як і в філософії, праві, соціології, у політиці, психології, науці, історії, етиці. У всіх них він міг похвалитися оригінальністю і радикалізмом, які є небаченими серед сучасних мислителів. Завжди при цьому зберігаючи повагу до ліберальної класичної традиції і строго дотримуючись прийомів академічного дослідження. Однак його роботи пройняті полемічним жаром, неповагою до усталеного, інтелектуальна креативність у них йде рука в руку з деякою холодною аналітичною штивністю, у них часто трапляються вибухонебезпечні пропозиції, на кшталт тієї, яку він зробив у 1950 році: аби Західна Німеччина увійшла до складу Сполучених Штатів, а інші європейські країни згодом зробили те саме (передусім він мав на гадці скандинавські країни). Чи не менш полемічна його пропозиція приватизувати і довірити ринку виготовлення національної валюти — ідея, яку (як розповідає у своїх спогадах Марґарет Тетчер) її уряд готовий був запропонувати Європейській Унії через свого міністра економіки Найджела Ловсона[38]. В ім’я особистої свободи Гаєк міг обстоювати речі, які йому не подобались: наприклад, право бути гомосексуалом, не зазнаючи при цьому переслідувань і дискримінації; водночас він ніколи не зрікався деякого прагматизму: коли йшлося про вільний продаж вогнепальної зброї, він обстоював ідею, що лише перевірені особи певного інтелектуального і морального рівня можуть займатися такою торгівлею.

Та деякі з його переконань важко розділяти справжньому демократу: наприклад, те, що краще вже диктатура, що практикує ліберальну економіку, ніж демократія, яка цього не робить. Так він дійшов до крайнощів, коли за двох оказій стверджував, що за військової диктатури Піночета в Чилі було значно більше свободи, ніж при популістському і експропріаторському правлінні Альєнде, за що дістав заслужену зливу критики навіть від своїх шанувальників[39].

Починаючи із шістдесятих, після появи «The Constitution of Liberty» («Конституції свободи») у Гаєка почалися періоди депресії, які на певний час паралізували його інтелектуальну роботу. Ці занепади духу загострилися у старості, особливо тоді, коли старечі немочі не давали йому працювати.

У квітні 1947 року, скликані Гаєком, тридцять дев’ять видатних мислителів, серед яких, опріч інших авторитетних економістів та дослідників зі Сполучених Штатів та Європи, були Карл Поппер, Мілтон Фрідман, Джордж Стіглер, Людвіґ фон Мізес, Ліонел Роббінз і Моріс Алле, зібралися у швейцарському місті Веве на березі Женевського озера, де провели десять днів за виступами і дебатами. Так з’явилося «Товариство Мон Пелерін», ціллю якого було актуалізувати і захистити класичний лібералізм і чиїм першим головою був сам Гаєк. Воно матиме великий вплив в інтелектуальній і політичній сферах.