Порушник праху полностью

— Іти куди і на кого подивитися? — спитав він. Але він добре зрозумів. Йому здавалося, він усе життя знав це; він подумав про це із якимось полегшенням: «Ну, все скінчилося», — навіть коли його внутрішній голос автоматично верещав у обуреній зневірі: «Я? Я?». Це було схоже на відчуття, коли ви чогось боїтеся, боїтеся довгий час, ухиляєтеся від нього, а коли це зрештою трапляється, лишається просто біль, пекучий, але тепер усе позаду, усе скінчилося, усе добре.

— Я тобі заплачу, — сказав Лукас.

І так він не слухав, навіть не дослуховуючись до власного голосу, сповненого подиву, недовірливого обурення: «Щоб я пішов туди і розкопав ту могилу?» Він уже більше не думав: «Ось чого коштуватиме мені ця миска з м’ясом і зеленню». Тому що він уже пройшов крізь це, і вже давно — хай чим воно було, що утримало його п’ять хвилин тому, коли він озирався назад, на майже непереборну прірву між ним самим і цим старим негром-убивцею. Він бачив і чув, що Лукас щось йому каже не тому, що це він, Чарльз Маллінсон-молодший, і не тому, що він поїв тієї капусти й грівся біля вогню, але тому, що зараз він єдиний з білих, із ким Лукас може говорити, між двома моментами — теперішнім і тим, коли його витягнуть з камери й волочитимуть на мотузці сходами вниз, — який почує його німий безнадійний гострий погляд. Він сказав:

— Підійдіть ближче.

Лукас так і зробив, наблизившись і взявшись обома руками за пруття ґрат, наче дитина, що стоїть за огорожею. Він не пам’ятав, що зробив, але, глянувши вниз, помітив, що сам обома руками тримається за ґрати — дві пари рук, чорних і білих, схопившись за ґрати, зустрілися.

— Гаразд, — промовив він. — Навіщо?

— Іди і поглянь на нього, — сказав Лукас. — Якщо буде запізно, коли ти вернешся, я можу підписати папір, скажи зараз, скільки я тобі винен, і я вкажу це.

Але він усе ще не слухав; він знав це, лише самому собі:

— Мені — йти за сімнадцять миль кудись потемки…

— Дев’ять, — сказав Лукас. — Усіх Ґаврі ховають біля Каледонської каплиці[16]. Ти спочатку звернеш праворуч у горах, одразу, де буде міст на повороті Дев’яти Миль. Можеш за півгодини туди дістатися на дядьковій машині.

— …Але ж я ризикую: Ґаврі можуть мене схопити, коли я копатиму ту могилу. Я хочу знати, навіщо. Я ж навіть не знаю, що шукатиму. Навіщо?

— У мене пістолет — кольт сорок первого каліберу, — сказав Лукас. Що й справді було так; єдине, чого він не знав — це калібру, — а така зброя працездатна, добре стріляє, влучна, доглянута, така архаїчно-неповторна, як і золота зубочистка, що, цілком вірогідно (та безперечно), була гордістю старого Керотерза МакКасліна півстоліття тому.

— Ну добре, — мовив він. — І що тоді?

— Його застрелили не з кольта сорок первого каліберу, — відповів Лукас.

— А з чого його застрелили?