А щодо Лукаса, Самбо, він — теж однорідний чоловік, окрім тої його частки, яка намагається втекти у світ білих і перейняти навіть не найкращі речі білої раси, але кращі для другого ґатунку — дешеву, неякісну, партацьку музику, фальшиві гроші без жодної справжньої цінності, блискучі нагромадженням реклами, побудованих ні на чому, наче картковий будиночок над прірвою[28], і всю цю галасливу нетямущу політичну активність, яка раніше була нашим малим національним виробництвом, а тепер це наше національне аматорське дозвілля — увесь той паразитний гармидер, вигаданий людьми, свідомо плеканий, який розрісся в нашу національну пристрасть до посереднього: якщо ми навіть приймаємо найкращі нововведення, то лише за умови, що їх буде спаплюжено і сплюндровано, перш ніж годувати нас цим: ми — єдиний народ на всій землі, який публічно вихваляється тим, що він — другого ґатунку, тобто — бидло. Я не маю на увазі того Самбо. Я маю на увазі всіх інших його племені, хто більше однорідні, ніж ми, і довели це, укорінившись у землю, звідки йому доведеться насправді витіснити білих, щоб принизити їх: адже Самбо був терплячий, навіть не маючи надії, вдивляючись уперед, навіть коли там нічого не було видно — урешті-решт, це не просто бажання, але жага витримати, бо він любив кілька старих простих речей, які ніхто й не прагнув у нього забрати: не автомобіль, не кричущий одяг, не власне фото у газеті, але — трішки музики (своєї), хатнє вогнище, дитину — не лише рідну, але й будь-чию, Бога на небесах, до якого людина може звернутися будь-коли, не чекаючи на смерть; трохи землиці, щоб пролити свій піт у зелені парості й рослини. Ми — він і ми — повинні згуртуватись у конфедерацію: надати йому як обмін рештки економічних, політичних та культурних привілеїв, які — його право, в обмін на його здатність чекати, терпіти і виживати. Тоді у нас буде перевага; разом ми домінуватимемо у Сполучених Штатах, ми вистоїмо, станемо не просто неприступними, а й не матимемо загрози від маси людей, в яких немає нічого спільного, крім шаленої жадоби грошей і всотаного страху, бо у них немає національного характеру, і цей страх вони приховують одне від одного гучними вигуками і розмахуванням прапорами.
