— Зараз ми поїдемо додому та покладемо тебе до ліжка, доки твоя мама не висмикнула лікаря, щоб вгатити нам обом голку шприца, — потім він таки натиснув ручку дверцят і вийшов з машини, трохи спотикаючись, щоправда, тільки один раз перечепився, потім його п’яти почали — хоча він не наступав надто сильно — дуже твердо гупати по бетону: м’язи ніг наче затерпли, їх звело судомою[34] від продирання туди-сюди дном рукава, не кажучи вже про ніч, витрачену на розкопування та закопування могили, але принаймні від такого різкого неприємного струсу голова бодай якось провітрюється, чи, може, це вітер і рух так впливають; попри все, якщо в нього почнуться дивовиддя, то він хоч буде при умі, аби ясно це сприймати; ось прохід між похоронним бюро і будівлею поряд, хоча, звісно, уже запізно, Обличчя в останньому злеті та сплеску давно вже досягло мети і тепер мчить через Майдан і хідник, наостанок розтрощивши дзеркальну гладінь вітрини на друзки, розтоптавши маленьку дощечку ебенового дерева з бронзовими закрутками — табличку членства Національної асоціації трунарів, — і поламавши одну пошарпану хирляву пальму у червоно-брунатному глиняному горщику, і роздерши на шмаття вигорілу на сонці пурпурову завісу, яка була останньою кволою обороною, захищаючи те, що лишилося від Джейка Монтґомері, точніше, його рештки, те, що лишилося від його людської гідності.
Тут з проходу на тротуар Майдану він зупинився як вкопаний, наче вперше з того часу, як вони з дядьком покинули стіл за вечерею та вийшли з дому зо тиждень, місяць чи рік тому, хай скільки часу спливло з того недільного вечора. Тому що цього разу йому навіть не треба було й глипати. Вони там були, звісно, притиснувшись носами до скла, але цих споглядачів не було досить, аби перекрити рух бруківкою, та й змішатися настільки, щоб утворити Обличчя; та навряд чи й дюжина, та й більшість — зелені хлоп’ята, яким треба зараз бути у школі — жодного земляцького обличчя із села, навіть жодного справжнього чоловіка, бо навіть ті четверо чи п’ятеро, які на зріст скидалися на дорослих чоловіків, ні чоловіки, ні хлопчики, вони тут завсідники — коли той старий епілептик, дядечко Гоґі Мосбі зі шпиталю для вбогих, упав, затрусившись у нападі, з піною на вустах, до рівчака, або коли Віллі Інґрем нарешті спромігся засадити кулю в лапу чи у поперек собацюрі, про якого котрась жінка повідомила його по телефону, що це скажений пес — і, стоячи біля проходу, доки дядько карбував крок у нього за спиною, до болю кліпав зболілими, геть сухими повіками, вдивляючись, чому Майдан не був порожнім — ще й тому, що забагато назбиралося, проте порожнів, доки хакі, груба бавовняна тканина та ситець текли через Майдан і оминаючи його у бік припаркованих легкових автомобілів і вантажівок, стягуючись і юрмлячись біля дверей, доки один за іншим не вповзали всередину, залазили у крісла, на сидіння та у кабіни; уже заверещали стартери, запустилися мотори, заторохтів холостий хід і закрутилися шестерні як млинові колеса, а пасажири, як і раніше, поспішали до машин, і тепер не один, а п’ять чи шість автомобілів одразу дали задній хід від узбіччя, розвернулися та поїхали прямо, а люди ще бігли до них, хапаючись за борти та залазячи всередину, і він уже втратив їм лік, випускаючи з уваги, навіть якщо й намагався злічити, стоячи поряд із дядьком, спостерігаючи, як вони зосереджуються в чотири потоки чотирма головними вулицями, що ведуть з міста у чотирьох напрямках, уже нестримно линули, навіть не встигнувши покинути Майдан, обличчя в останній момент іще не розвернулися, але дивилися назад, та й то недовго, на що завгодно і в ніщо, швидко зникаючи на ходу, і, здавалося, рухалися швидше, ніж автівки, які їх везли, бо, судячи з виразу цих облич, лиця вже давно були за межами міста, задовго до того, як щезнути з поля зору; і вдвічі швидше, ніж їзда машин, раптом наче з-під землі виросла його мати, не торкнувшись його — прийшла, певно, тими провулками, теж від в’язниці, обігнувши те місце, де вони були, — імовірно, доки ті ривком вихоплювали Монтґомері з машини, — але ж тоді дядько казав йому: вони вистоять проти всього за умови, що назавжди збережуть за собою право відмовитися визнати видиме, — і зверталася до його дядька:
