«Мені й не довелося йти. Він сам до мене прийшов — це я про Кроуфорда зараз, — до мене додому наступного вечора, і хотів заплатити мені, аби я сказав, чия це вантажівка, купу грошей, п’ятдесят доларів — він мені їх показував, а я сказав, що ще не вирішив, чия то машина, а він сказав, що ті гроші залишить мені, хай вирішуватиму — а тоді я сказав: точно вирішив, що робитиму, краще зачекати до завтра — це було у п’ятницю, увечері, — треба зачекати на якісь докази того, що містер Воркітт і Вінсон одержали свій пай з тих грошей за ту відсутню деревину».
«Так, — сказав я. — Далі що?»
«А далі я піду та скажу містеру Воркітту, аби він ліпше…»
«Ану повтори, — сказав я. — Повільно».
«Скажу містеру Воркітту, аби він ліпше лічив свої дошки».
«І ти, негр, збирався піти до білого та сказати йому, що сини його племінниці його обкрадають і що Четверта дільниця до цього причетна? Хіба ти не знаєш, що на тебе чекало б?»
