Послухай мене полностью

— Детектив Джейн Ріццолі, бостонська поліція, я розмовляю з Ґреґорі Бушаром?

Секунда тиші, потім насторожене.

— Так, це я. У чому річ?

— Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно з журналом її телефонних дзвінків, вона дзвонила на ваш номер двадцятого квітня. Чи можете ви розповісти нам щось про цей дзвінок?

Довга павза.

— Ви сказали, що Софія померла?

— Так.

— Що сталося? Це був нещасний випадок?

— Боюсь, що ні. Ми розслідуємо вбивство.

— О, Господи. Кеті страшенно засмутиться.

— Кеті?

— Моя дружина. Це з нею намагалась зв’язатися Софія.

— Вони змогли поговорити?

— Ні, Кеті була у відрядженні, коли Софія залишила повідомлення. Кеті намагалась їй передзвонити, коли повернулася додому, але вони так і не зв’язалися.

— Чи можу я поговорити з вашою дружиною?

— Її знову немає вдома. Вона працює роз’їзною медсестрою в турах «Нешнл Джеогрефік». Знаєте, щоб багаті клієнти були живі й здорові. Я подивлюся її графік, але, гадаю, наразі вони десь на півдні Тихого океану.

— Як щодо повідомлення, яке Софія залишила на вашому телефоні? Воно збереглося?

— На жаль, ні. Його вже стерли.

— Ви знаєте, про що там було?

— Гм, приблизно. Я чув, коли Кеті його слухала, і... — По телефону Джейн чула, як він зробив глибокий вдих. — Перепрошую, я цим дещо приголомшений. У мене ще ніколи не було знайомих, яких убили.

— То що було у повідомленні? Пане Бушар?

— Так. Гадаю, там було просто щось про їхні старі часи в реанімації.

— Вони разом працювали? Ваша дружина із Софією?

— Це було п’ятнадцять, двадцять років тому, в лікарні в Мені. Потім я отримав цю роботу в Каліфорнії, і ми переїхали сюди. Ми були на весіллі Софії в Бостоні, але це було вже давно.

— Ви знаєте, чому вона дзвонила вашій дружині?

— Гадки не маю. Можливо, згадати старі часи? — пауза. — Як це пов’язане з вбивством?

— Я не знаю. Просто йду по кожному сліду. Будь ласка, скажіть вашій дружині подзвонити мені, якщо вона має якусь інформацію. — Джейн відключилася і подивилася на Фроста. — Ну, це був глухий кут.

— Можливо, він якось пов’язаний з іншими дзвінками, — сказав Фрост. — Вони всі були за кодом 207. Штату Мен.

— Де Софія з дружиною Бушара колись працювали разом.

— Вона дзвонила за дуже дивним переліком місць. Автозаправка в Августі. Школа в Бангорі. Ресторан у південному Портленді. Медичний центр східного Мену. Чи є якийсь зв’язок між усіма цими номерами?

Джейн знову взяла свій стаціонарний телефон.

— Є лише один спосіб з’ясувати. Я беру перший номер.

Фрост крутнувся до свого телефона, а Джейн уже надзвонювала до Августи. Після лише двох гудків відповів різкий жіночий голос.

— Заправка. — Це був явно голос людини, що має більш нагальні справи.

— Детектив Ріццолі, бостонська поліція. Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно із записами її телефонних дзвінків, вона дзвонила до вас у понеділок, двадцять першого квітня о десятій ранку. Це не ви випадково з нею розмовляли?

— У понеділок? Так, ймовірно, це я відповіла по телефону того дня. Я тільки не пам’ятаю клієнтки з таким ім’ям.

— Вона дзвонила з Бостона.

— Не знаю, навіщо комусь дзвонити нам з Бостона. Якщо тільки вона не намагалась щось нам продати, бо ми отримуємо купу таких дзвінків. Можливо, вона помилилася номером?

— Ви впевнені, що не пам’ятаєте, як говорили з нею?

— Вибачте, але ні. Ми також продаємо лотерейні та автобусні квитки, і багато людей телефонують нам через них. А двадцять перше квітня — це вже з місяць тому. Хай через що вона дзвонила, мене це не зачепило.

Із заправкою все зрозуміло.

Наступним у переліку Джейн був ресторан у південному Портленді, дзвінок куди о другій тридцять дня двадцять четвертого квітня тривав якісь тридцять секунд. Зараз був обід, найгірший із можливих час для дзвінку до ресторану, але Джейн все одно набрала номер.

Відповів чоловічий голос:

— Ресторан, як я можу вам допомогти?

Як і жінка із заправки, він не пригадував дзвінка від Софії і навіть не знав нікого з таким ім’ям.

Джейн відключилася, спантеличена тим, чому Софія телефонувала на ці номери. З розчарованого тону Фроста, вона зрозуміла, що з номерами, на які дзвонив він, пощастило не більше. Вона продивилася записи до другої половини дня середи перед смертю Софії. Доктор Антрім бачив, як вона говорила по телефону на парковці, і цей дзвінок вразив його як дивно потайливий, — але єдиний дзвінок, який вона зробила того пообіддя, був о другій сорок шість. І був він на центральний комутатор лікарні «Пілґрім». Не було жодної можливості простежити, з ким саме Софія зв’язалася.

— Є якісь успіхи? — спитав Фрост.

— Ні. А в тебе?

— Я говорив із секретаркою школи в Бангорі. Вона не впізнала ім’я Софія Суарес і не згадала телефонний дзвінок. Але вона цілий день приймає дзвінки від батьків та учнів.

— А дзвінок до медцентру східного Мену?

— Він був до їхнього архіву. Працівник не пам’ятає розмови з Софією.

Джейн здригнулася, коли її мобільний видав убивчий скрегіт скрипок.

— О, ні, — сказав Фрост. — Геть забув тобі передати. Вона дзвонила мені кілька годин тому.

— Моя мама дзвонила тобі?