Дівчина навіть не помічала чоловіка, що стояв біля неї.
— Дивовижно, скільки галасу може створювати одна маленька пташка, — сказав він.
Вона розвернулася, вражена його раптовою появою, навіть якщо сам цей чоловік здавався геть незагрозливим. Йому було вже далеко за п’ятдесят, а вдягнений він був відповідно до погоди, у дощовик. Плащ на ньому висів, наче дістався йому від попереднього власника з ширшими плечима. Обличчя було тонким і безбарвним, очі — непримітного відтінку сірого, проте щось у ньому здавалось знайомим; вона просто не могла згадати, як чи де вони могли зустрічатися. Березнева ДТП стерла окремі фрагменти її пам’яті, і ця людина могла бути одним із таких втрачених спогадів. Він дивився на неї трохи задовго, а потім, ніби відчувши, що їй від того некомфортно, спрямував погляд знову на кардинала, що сидів над ними.
— Захищає свою територію, — сказав він. — Його гніздо, мабуть, десь поблизу. Зараз він, ймовірно, має кількох пташенят для захисту.
— Я небагато знаю про птахів, — визнала вона. — Просто люблю спостерігати за ними.
— Хіба ми всі не любимо? — Він подивився на її сукню, скромну і занудно чорну. — Ви приїхали на похорон?
— Так, Софії Суарес. Ви теж тут заради неї?
— Ні. Просто прийшов до людини, яку колись знав.
— О. — Вона не зрозуміла, чи мав він на увазі когось живого, чи мертвого, а спитати не наважувалась.
— Я лише шкодую, що в нас було так мало часу разом, — сказав він тихо, і з суму в його голосі вона зрозуміла, що це був хтось із померлих.
— І ви все ще провідуєте її? Це так мило. — Вона усміхнулася до нього, і він усміхнувся у відповідь. Між ними неначе щось змінилося. Наче повітря раптом зарядилося статикою.
— Ми знайомі? — нарешті спитала вона.
— А я видаюся вам знайомим?
— Не впевнена. Я потрапила в ДТП, ще в березні, і відтоді в мене невеличкі проблеми з пам’яттю. На імена. Дати.
— То ось навіщо вам ціпок.
— Він потворний, правда? Я мала б вибрати щось крутезне і; модне. Але скоро він мені вже все одно не знадобиться.
— Як це сталося? ДТП?
— Той божевільний водій збив мене на переході. Я щойно вийшла з кампусу і... — Вона зупинилася. — Це звідти я вас знаю? З Північно-Східного університету?
Пауза.
— Можливо, ми перетиналися там.
— Кафедра мистецтвознавства, можливо?
— Це те, що ви вивчаєте?
— Я мала вже закінчити цього місяця, але провела два місяці на реабілітації, намагаючись знову встати на ноги. Усе ще почуваюся такою незграбною.
— Ну, як на мене, ви маєте просто чудовий вигляд, — сказав він — Краще, ніж чудовий, попри ціпок.
Його погляд раптом став таким пильним, що знітив її, і вона відвернулася. І побачила, як батько йде до неї з парковки і несе парасольку. Ось він, наче чапля, застрибнув на брівку.
— Добре, що ти її не забув, — сказала вона. — Може задощити будь-якої хвилини.
— Хто ця людина, з якою ти розмовляла?
Вона розвернулася до свого нового знайомого, але чоловік зник. Ошелешена, просканувала поглядом доріжку і встигла помітити, що він уже за воротами кладовища.
— Це дивно.
— Ти його знаєш?
— Я не впевнена. Він сказав, що з Північно-Східного. Можливо, він там викладає.
Батько взяв її за руку, і вони пішли до воріт.
— Твоя мама дзвонила в паніці, — сказав він. — Кейтеринг досі не приїхав.
— О, ти ж її знаєш. Вона й сама може нашвидкуруч зготувати п’ятсот канапок.
Він глянув на годинник.
— Уже майже десята. Ми не хочемо запізнитися до Софії.
— Думаєш, ти зможеш пройти всю дорогу? — спитав батько. — По траві може бути важкувато.
— Я впораюсь, тату, — відповіла вона, хоч нога вже боліла від вологого повітря. Ймовірно, вона тепер завжди болітиме. Навіть коли поламана нога загоюється, пам’ять про перелом залишається в кістках, відлунюючи болем із кожною зміною погоди. Але Емі не скаржилась. Коли вони з батьком проходили, взявшись за руки, крізь ворота кладовища, вона тримала цей біль у собі.
За прогнозом обіцяли грози, і Джейн не могла втриматись, щоб кожні кілька хвилин не дивитися, як до кладовища підступають темні хмари. Вона читала, що найгірше місце під час удару блискавки — на пагорбі або під деревом; і саме там вони з Фростом зараз і стояли, на пагорбі під розлогими гілками японського клена. З цього місця вони могли стежити за скорботними, що зібралися біля відкритої могили Софії Суарес. Кілька місяців тому, коли Софія ховала тут свого чоловіка Тоні, на цьому самому кладовищі, чи було в неї якесь передчуття, що вона так скоро до нього приєднається? Коли вона відвідувала його могилу і дивилася на ці рулонні газони та доглянуті кущі, чи уявляла власну вічність у цьому місці?
