Але Ґрінів? Вони примудряються вислизнути від мене, як привиди. Я лише митцем помічаю його за кермом чорної «тойоти», копи він заїжджає в гараж. Шпигую за ним, коли він опускає венеційські жалюзі на вікнах другого поверху. Бачу, як «ФедЕкс» доставляє до їхнього будинку коробку, що, як каже мені водій, приїхала з компанії «БГ Фото» у Нью-Йорку. (Ніколи не завадить знати, що ваш місцевий водій «ФедЕкс» шаленіє від хлібу з цукіні.) Чого я не бачу, то це жодних ознак, що ці люди мають роботу. Вони ведуть нерегулярний спосіб життя, приходячи та йдучи без якогось очевидного розкладу, поводячись так, ніби вони на пенсії. Я питаю про них Леопольдів та Джонаса, але вони знають анітрохи не більше за мене. Ґріни — загадка для нас усіх.
Усе це я пояснила по телефону своїй доньці Джейн, що мала б зацікавитися цим так само, як я. А вона сказала, що немає нічого кримінального у бажанні триматися подалі від сусідських винюхувань. Вона пишається своїми інстинктами копа, здатністю відчувати, коли щось неправильно, але вона не має поваги до інстинктів матері. Коли я телефоную їй щодо Ґрінів утретє, їй нарешті уривається терпець.
— Подзвони мені, коли щось справді
А тижнем пізніше зникає шістнадцятирічна Трішія Теллі.
Бульбашки спіраллю підіймалися догори повз рожевий замок Попелюшки, ворушачи ліс із пластикових водоростей, де з піратської скрині розсипалися самоцвіти. Русалонька із закрученим рудим волоссям напівлежала на своєму ложі з мушель в оточенні легіону ракоподібних шанувальників. Насправді живий був лише один мешканець цієї підводної чарівної країни, і цієї миті він витріщався на детектива Джейн Ріццолі крізь забризкане кров’ю скло.
— Розкішний акваріум, як для однієї маленької золотої рибки, — сказала Джейн. — Думаю, в неї тут повний набір персонажів «Русалоньки». І все це для рибки, яку за якийсь рік просто змиють в унітаз.
— Не обов’язково. Це віялохвоста золота рибка, промовила докторка Мора Айлс. — Така рибка теоретично може прожити десять, а то й двадцять років. Найстаріша з відомих прожила сорок три роки.
Удивляючись крізь скло, Джейн бачила розмиту постать Мори, що присіла по інший бік акваріуму, вивчаючи тіло Софії Суарес, п’ятдесяти двох років. Навіть о десятій сорок п’ять суботнього ранку Мора примудрялась видаватися холодно елегантною — трюк, який Джейн так і не змогла осягнути. Річ була не просто в Мориних випрасуваних штанах із жакетом та геометрично підстриженому чорному волоссі; ні, щось було в самій Морі. Для більшості копів у бостонській поліції вона була страшною фігурою з криваво-червоною помадою — жінкою, що використовувала свій інтелект як щит. І цей інтелект був тепер на повну залучений до читання мови смерті у ранах та бризках крові.
— Що, правда? Золота рибка справді може прожити сорок три роки? — спитала Джейн.
— Можеш перевірити.
— І як ти дізналася таку абсолютно зайву інформацію?
— Жодна інформація не зайва. Це лише ключ, що чекає нагоди відчинити потрібний замок.
— Ну, я перевірю. Бо всі золоті рибки, яких я колись мала, здихали вже за рік.
— Без коментарів.
Джейн випросталась і розвернулася, щоб знову оглянути скромну домівку жінки, яка тут жила і померла.
Над святилищем померлого висіло весільне фото молодшої Софії та її чоловіка Тоні. У день їхнього весілля в них обох обличчя світилися від радості. Того дня вони, мабуть, вірили, що перед ними багато щасливих років, коли вони старішатимуть разом. Але торік чоловіка забрала смерть.
А минулого вечора вбивця прийшов по дружину.
Джейн зробила коло до вхідних дверей, де на підлозі лежав згорнутий стетоскоп, забризканий кров’ю.
Чи чекав уже вбивця на неї, коли вона зайшла у свої двері минулого вечора? Чи він був здивований, коли почув ключ у замку, і запанікував, коли зрозумів, що його зараз побачать?
Джейн пішла по сліду крові, розмазаної по підлозі, що позначав відчайдушну спробу жертви втекти від нападника. Цей слід вів від передніх дверей, через вітальню і повз м’яке побулькування акваріуму.
«А ось де він закінчується», — подумала вона, дивлячись униз на тіло.
