Послухай мене полностью

— Перепрошую за ті дзвінки. Коли мама увіб’є собі щось в голову, вона з цим носиться. І носиться. «І носиться».

— З цим було все гаразд. Це був просто вияв сусідської небайдужості, і ми цінуємо, що вона тримала нас у курсі. Але це вже заходить надто далеко. Вона має перестати дзвонити нам щодо своїх сусідів.

— Тієї пари через вулицю?

— Так.

— Вона розповіла мені, що той чоловік носить приховану зброю. В мене не було часу перевірити його дозвіл, але...

— Не переймайтеся. Просто скажіть їй перестати дзвонити щодо них.

— Вони що, поскаржились?

— Вони добре знають про її інтерес до них.

— І що, пахне обмежувальним судовим розпорядженням?

— Вона має перестати звертати на них увагу. Це важливо, тож поговоріть з нею. Буду вам дуже вдячний.

Джейн замовкла, збентежена тим, що залишилося несказаним. Вона тихо спитала:

— Не хочете розповісти мені, що там з тими сусідами?

— Не цього разу.

— А коли, потім?

— Я вам повідомлю, — сказав детектив Салдана і відключився.

Донька наказала мені: «Тримайся подалі від Ґрінів». Ніби я вдиралася чи якось переслідувала цих людей; але вочевидь вони поскаржилися детективові Салдані з поліції Ревіра, а він сказав Джейн, і тепер вона лякає мене можливим судовим обмежувальним розпорядженням, хоч я думаю, що вона перебільшує. Якимось чином поганцем раптом стала я, і лише тому, що намагаюся підтримувати в районі безпеку. Бо бачила щось і не мовчала.

Але всім байдуже, що там каже літня жінка, тож мою думку ігнорують, як завжди ігнорують жінок мого віку. Навіть коли ми праві.

Я розповідаю про це групі гравців у скрабл по четвергах, коли ми сидимо ввечері у моїй вітальні, і Лорелея енергійно киває, коли я говорю про складності, з якими ми, жінки, стикаємося, намагаючись бути почутими. Цієї миті її чоловік, ясна річ, нас не слухає, бо надто зайнятий вивченням своїх плашок. Ларрі все одно ніколи не вмів добре слухати. Можливо, це тому, що він вважає, що я мало що можу сказати важливого. Дивлюсь, як він втупився у свої плашки, звузивши очі й стиснувши губи, неначе під час найнеприємнішого поцілунку. Він знає, що розумний, але те, що він постійно обігрує мене в скрабл, ще не означає, що мене не варто слухати. Може, він і магістр англійської мови, але в мене найвищий ступінь з материнства, що приходить з очима на потилиці. Цього словниковий сноб на кшталт Ларрі Леопольда ніколи не оцінить.

Принаймні нас з Лорелеєю слухає Джонас. Він просто робить свій хід і викладає плашками слово «річка», що є доволі розумним способом використати «ч», тож тепер він може повністю зосередитися на мені. Можливо, він аж занадто зосереджений; нахиляється так близько, що я вловлюю в його подиху запах вина.

— Думаю, ми, чоловіки, багато втрачаємо, якщо ігноруємо жінок, — каже Джонас. — Я завжди слухаю, що кажуть дами.

Ларрі пирхає.

— Цікаво, чому.

— Подумай, скільки мудрості залишається непочутою, коли ми не слухаємо.

— «Сексуал».

Я суплюся на Ларрі.

— Що?

— Сім літер. І я позбувся «к» та «с».

Я дивлюся униз на дошку для скраблу, де Ларрі щойно виклав свої плашки. Отак воно й буде весь вечір.

— До речі, про мудрість, — каже Ларрі, набираючи нові плашки, — я більше полюбляю чути думки поінформованих джерел.

— Ти хочеш сказати, що я не поінформована? — питаю його.

— Я кажу, що люди приділяють забагато уваги інстинктам. Внутрішньому чуттю. Саме так ми й потрапляємо в халепу, покладаючись на найпримітивніші частини нашого мозку.

— Я з цим не згоден і зараз поясню, чому, — каже Джонас. — Ця історія сталася під час моєї служби в морській піхоті.

— Звісно.

— І гострі інстинкти врятували мені життя. Це було під час операції «Щит пустелі», і моя команда була біля узбережжя Кувейту, закладала там вибухівку. Я відчув, що цей маленький рибальський човен, який до нас наближається, не був тим, чим здавався.

— Джонасе, — сказав Ларрі, — ми всі чули цю історію.

— Ну, я ніколи не втомлююсь її чути, — каже Лорелея. — Те, що ти ніколи не служив, Ларрі, не означає, що ти не маєш поважати службу інших.

— Дякую тобі, — каже Джонас, галантно схиляючи голову. Цей момент, якийсь обмін поглядами між ними, наче б’є мене по голові. Джонас та Лорелея? Ні, не може бути. Він дивиться лише на мене, чи я так собі думала, і навіть попри те, що я ним не зацікавилася, мені все ще приємно думати, що я маю все потрібне. Що таке має Лорелея, здатне привабити такого чоловіка, як Джонас? Вона, можливо, стрункіша, ніж я, такого кощавого типу стрункості, що може бути модним, але змушує мене думати про неоперене пташеня.

— Ти збираєшся ходити, Анджело, чи ні? — питає Ларрі.

Я відриваю погляд від Джонаса з Лорелеєю і дивлюся на свої сім плашок. Я витягла різні літери, але мозок, схоже, не може вибудувати їх в якомусь корисному порядку Він бачить тише «гра», «гора» та «роза». Слова, що лише підтвердять невисоку думку Ларрі про мій інтелект. Але нічого кращого я вигадати не можу, тож хай буде «гора». Я зиркаю на Ларрі, що він скаже щось зневажливе, але він лише хитає головою й зітхає.

Лорелея викладає «камінь», що непогано, навіть якщо не рівня Ларрі, і питає в мене: