Послухай мене полностью

— То що там з Ґрінами? Джейн тобі щось сказала?

— Вона лише каже, щоб я до них не наближалася бо поліція Ревіра візьметься за мене.

— Це здається перебільшенням, — каже Ларрі.

— Аж ніяк. Це саме те, що сказала моя донька. Ґріни для мене недоторкані, навіть попри те, що цей чоловік має пістолет. Навіть попри те, що з ними явно щось не так. — Я дивлюся на Джонаса. — Ти так не думаєш? Ти ж живеш просто біля них.

Джонас знизує плечима.

— Я їх майже не бачу. У них завжди опущені жалюзі.

— Точно. А це говорить мені, що вони щось приховують. Вочевидь поліція Ревіра знає про них більше, ніж говорить. У мене таке відчуття, що вони якось пов’язані з білим фургоном, що продовжує тут їздити.

— Яким білим фургоном? — питає Лорелея.

— Ти його не помітила? Він проїжджає дуже повільно, наче роздивляється будинки чи щось таке. Я бачила його вже чотири рази. Він завжди сповільнюється біля вашого будинку.

Ларрі підіймає очі від своїх плашок.

— Що ж це за фургон такий?

— Бачиш, Ларрі? — каже його дружина. — Коли не слухаєш нас, жінок, то пропускаєш важливу інформацію.

— Можливо, це просто сантехнік чи щось таке, — каже Джонас. — Здається, вони всі їздять у білих фургонах.

— Логотипу на ньому немає, — кажу їм. — Я погано роздивилася номерний знак, але наступного разу, коли він з’явиться...

— Ти тоді подзвони мені, — каже Лорелея. — Щоб я теж подивилася.

— Маю кращу ідею, — каже Ларрі, — чому б вам, дами, не схопити ваші мітли й не випровадити його геть? Бо, заради всього святого, ми не можемо дозволити сантехнікам їздити по району.

Лорелея змірює його кислим поглядом.

— Справді, Ларрі?

Але Ларрі вже не слухає, бо повернувся до уважного вивчення своїх плашок, вигадуючи новий спосіб принизити решту з нас.

— Як щодо Трішії Теллі? — питає Лорелея. — Ти з’ясувала, що відбувається з цією дівчинкою?

— Так, що сталося з Трішією? — питає Джонас.

— Нічого. Я була неправа щодо неї, — зітхаю я.

— Кличте репортерів! — вигукує Ларрі. — Анджела Ріццолі щодо чогось неправа!

— Я ж визнаю це, правда? Але лише тому, що сама бачила Трішію в супермаркеті, а потім говорила з Джекі, й вона сказала мені, що вони щось не поділили. Трішія жива і здорова, але не повернулася додому. Вона дуже проблемна, ця дівчинка.

— Чи не замішаний там хлопець? — Лорелея схиляється ближче і бурмоче. — Коли дівчата комизяться, це завжди через хлопця.

— Не знаю, Джекі мені не скаже. Вона була така неговірка останнім часом, що дивно, бо це вона просила мене залучити Джейн. А тепер вона неначе хоче мене бортанути.

— Чи не можемо ми просто продовжити гру? — питає Ларрі. — Я прийшов сюди не про сусідів пліткувати.

Дружина його ігнорує.

— Я бачила Джекі минулого тижня на автозаправці й питала її про Трішію. Можу сказати, що вона не хотіла про це говорити. Ми знаємо цю родину, відколи Джекі прийшла на роботу до школи Ларрі, і маю сказати, вона ніколи насправді до мене не теплішала. Вона неначе підіймає крижаний щит щоразу, як я поруч. Ти так не думаєш, Ларрі?

— Ні.

— Я цього зовсім не помічав, — каже Джонас.

Лорелея дивиться на мене.

— Присягаюсь, чоловіки ніколи нічого не помічають.

— Я помічаю, що скрабл тут уже нікого не цікавить, — каже Ларрі, бере свій набір плашок і безцеремонно звалює їх у коробку. — Тож я йду додому.

Решта з нас така шокована, що ми не знаємо, що й сказати. Лорелея підхоплюється і йде за чоловіком до вхідних дверей.

— Ларрі? Ларрі! — Вона дивиться назад на нас і хитає головою. — Вибачте, не знаю, що на нього найшло! Я подзвоню тобі пізніше, Анджело.

Ми з Джонасом чуємо, як ляскають вхідні двері, й приголомшені дивимося одне на одного. Тоді він дістає пляшку вина.

— Було б соромно змарнувати його, — каже він і наповнює мій келих по вінця.

— Що це було?

— Ларрі перетворюється на буркотливого старигана, ось що.

— Ні, сьогоднішній вечір інакший. Він був буркотливіший, ніж зазвичай. — Тепер гра в скрабл була зіпсована, і я вже збиралась кинути свої плашки в коробку, коли раптом усвідомила, що могла з них викласти: «загроза», і це б принесло мені три очки. Оце був би ляпас по бундючній фізіономії Ларрі, і я розчарована, що він пішов і не побачить мою заявку на ці очки. Але щоразу, як він тут, я так його боюсь, що в мене мозок замикається. — Не знаю, чому Лорелея взагалі мириться з цією людиною.

— Вона теж не знає.

— Що?

— Вона так мені сказала.

— Коли це вона так тобі сказала?

Джонас знизує плечима й відпиває вина.

— Можливо, кілька років тому, коли ми зустрічалися за кавою.

— Ви двоє зустрічалися за кавою?

— Я б краще зустрівся з тобою, але ти тоді була ще заміжня.

— Вона теж була заміжня. І досі є.

— Що я можу сказати? Дами розповідають мені про свої проблеми, а я слухаю. Дуже добре слухаю.

— Що ще було між вами двома?

Він реагує масною посмішкою.

— Ти ревнуєш?

— Ні! Я просто...

— Розслабся, Енджі. Нічого між нами не було. Вона не мого типу. Надто вже кощава, немає за що потриматись. Я люблю жінок із добрячою пазухою, розумієш?

Це він так хвалить мою пазуху, і я не впевнена, що мені подобається це чути, але не зважаю. Мене більше цікавить, що він має сказати про Лорелею з Ларрі.