– Хто ти? – спитав чорнобородий чоловік середніх років, судячи по одягу і зброї, напевне, старший цього загону.
– Спочатку розв'яжіть, – похмуро сказав Арсен, відчуваючи, як німіють туго затягнуті руки.
Чорнобородий кивнув сторожі, і хтось кинджалом розрізав мотузки.
– Крім того, я хотів би знати, до кого я потрапив і на якій підставі мене затримали? – знову промовив Арсен.
– Ефенді, у тебе, напевно, аллах відняв розумі- підвищив голос Чорнобородий. – Твій час запитувати закінчився. Тепер відповідай, хто ти? Як твоє ім'я?
– Я невільник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точніше.
– О!- Чорнобородий багатозначно підняв вказівний палець. – Я ж казав, що ефенді зі страху втратив глузд або насміхається з нас. Але даремно він хитрусі Адже його ім'я вибите на цій зброї, яку відібрали у нього мої воїни. Чи не так, високоповажний ефенді Ферхад?
– Я не Ферхад, – почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову.
– І знову з молитвою до мулли! Якщо вже ти завзявся нас обдурити, Ферхаде, то придумай щось більш імовірне. Який же простак повірить тобі, що у втікача-невільника чистокровний кінь до його послуг, добра зброя, чудове вбрання та, на додачу, гаманець із динарами й курушами?
«Що йому відповісти? – подумав Арсен. – Що я вбив Ферхада і забрав його речі? Але хто зна, як подивиться на це Чорнобородий… Чи не накаже повісити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що я запорожець і не пояснювати, звідки у мене речі і зброя Ферхада, теж небезпечно… Виходить: чи верть-круть, чи круть-верть – однаково смерть!.. То краще говорити правду!»
– Я вбив Ферхада і забрав його речі, – сказав твердо. – Якщо вже хочете судити мене, то судіть за мою власну провину, а не за чужу.
– Це щось нове, – глузливо промовив Чорнобородий і звернувся до своїх поплічників: – Як, друзі, повіримо йому на цей раз?
– Я повірю тільки тоді, коли він зателіпається на гілляці, собака! – вигукнув чолов'яга, що керував нападом на дорозі. Він люто глипнув на Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичці штурхонув кулаком.
– Я теж не вірю, – вставив один із тих, що сиділи на килимі поряд з Чорнобородим. – Ми всі чули про жорстокість Ферхада. А тепер дізналися і про його брехливість… Я пропоную допитати його вогнем. Побачимо, що заспіває спагія, коли стане босими ногамк на палаючу жаровню…
– А так! А так! – закивали головами й інші. – Допитати вогнем!
Арсен зблід.
Чорнобородий плеснув у долоні – до нього підбіг молодий воїн, що стояв на чатах поблизу.
– Принеси жаровню!
Через кілька хвилин принесли жаровню з вугіллям і ковальське причандалля – обценьки, молоток, широку залізну штабу. До жаровні приступив знайомець з підбитим оком, усунув штабу в жар.
– Ну, зараз Ахмед Змія примусить його заговорити! Цей розв'яже йому язика! – почулися голоси.
Арсен рвонувся в цупких руках охоронників, але його вдарили чимось важким по голові, а на шию накинули аркан з петлею.
«Ну от, – подумав, – попався, як заєць у капкан, спробуй тепер вирватись!»
– Починайте! – наказав Чорнобородий. Його підштовхнули до жаровні.
– Стійте, стійте! – крикнув щосили. – Клянусь, я не Ферхад! Я запорожець! Невільник!
– Припечіть його! Відразу заспіває іншої! – кинув хтось із почту Чорнобородого.
Ахмед Змія схопив із жаровні обценьками розжарену штабу і наблизив до Арсенових ніг. На почорнілому обличчі коваля на мить промайнула розгубленість.
Він уперше мав допитувати людину і ще не звик до таких незвичайних обов'язків. Але на нього дивилися владні очі Чорнобородого та інших ватажків загону: вони змушували, наказували. І коваль, зажмурившись, почав поволі наближати розпечене залізо до живого людського тіла…
В цю мить пролунав пронизливий крик. Обценьки здригнулися, і штаба впала на землю.
Крізь натовп оторопілих воїнів прорвався обірваний замурзаний хлопчина, відштовхнув Ахмеда Змію і впав на ноги полоненого.
– Не руште! За віщо?
То був Яцько. Голубі очі хлопця з жахом дивилися на розжарене залізо. Лівою рукою він охопив Арсенові ноги, а праву підняв, ніби захищаючись від удару.
Ахмед Змія, застилавшись своєї легкодухості, накинувся на хлопця з кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:
– Чекай. Підніми цього обірванця. Хто він такий? Хлопця поставили на ноги. Яцько швидко заторохтів:
– Ви ж подивіться – це невільник! Мій друг Арсен Звенигора. Він був невільник Гамід-бея і втік від нього. Погляньте на його руки й ноги – з них ще не зійшли сліди від кайданів!..
І він миттю закатав рукав на Арсеновій руці. Всі побачили вище зап'ястя багрові сліди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:
– Гнів аллаха на ваші голови! Що це все означає?
– Тільки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене вогнем, – відповів Арсен, зрозумівши, що врятований від катувань. – Цей хлопець – пастух Ферхада. Він може розповісти, як я вбив його хазяїна.
Та ні Яцькові, ні самому Арсенові не довелося більше вигороджувати себе, бо раптом на галявині зчинився шум, пролунали окрики, і до Чорнобородого підскочив на коні вершник у сірому джеббе і голубій чалмі, що затінювала обличчя. Він сплигнув на землю і привітався:
– Салям!
