– Я не жартую. Адіке – твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.
– Гамід? А він при чому?
– Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги – тут ти зростав разом із Златкою…
– Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?
– Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.
Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.
– Розповідайте! – простогнав він, не дивлячись ні на кого. – Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…
Він не змінив пози: як сів – так і закляк.
Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, – його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою – це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже – серце!..
Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ…
Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.
– Тепер мені все зрозуміло… – сказав глухо, з болем. – Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?
За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»
Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:
– Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!
– Взято в полон кілька десятків гайдуківі
– Багатьох порубано!
Сафар-бей підняв руку. Галас стих.
– А де ж сам Гамід-ага?
– Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…
– Умгу. – Сафар-бей замислився. – Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! – Він показав на Арсена. – Але обережно: у нього зброя!
Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.
– Сафар-бею, це ж підло! – вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.
– Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…
Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.
– Ну от, – промовив тихо, – ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю…
Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум – бути сином гайдуцького воєводиі
– Ненко!- вигукнув Младен. – Опам'ятайся! Гайдуки – такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…
– Я дякую за це аллахові! – гордовито перебив його Сафар-бей. – І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!
Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:
– Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?
– Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.
– Нелюд! – тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:
– Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.
– Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.
– Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, – сказав воєвода.
– Він не вийде разом з вамиї – рішуче відповів Сафар-бей. – Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?
Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.
Сафар-бей сумно посміхнувся:
– Лізьте!
Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.
– Прости мені, сину, що не догледів тебе і ЗлаткуІ Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!
Він швидко зник у темряві.
Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.
