Арсена тіпало, як у пропасниці. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усі? Кому вони вірять? Многогрішному? Турецьким пашам? Султанові? Своїм найлютішим ворогам? Чи нікчемному зраднику Юраськові?
Він розштовхнув Романа і Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований і обурений Воїнов схопив його за рукав:
– Ти часом не здурів. Арсене? Але той відмахнувся і швидко- пішов до ганку. Многогрішний, не впізнавши козака, радів. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, навіть помолодшало.
– От бачите! – вигукнув він. – Є між вами розумні люди!
– А є, потурнаку проклятий! – сказав, підходячи. Арсен. – Не всі тут зрадники, як ти із своїм гетьманом і його поплічниками. – Він пальцем показав на тих, що стояли на ганку, а потім повернувся до невільників: – Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрішного! Був разом з ним у неволі на берегах Кизил-Ірмаку! Кому ви вірите? Зрадникові, через якого загинуло багато наших людей? Відступникові, що забув віру і народ свій?.. Запитайте його, як він тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батьківщина проклене того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!
– Арсене, стережись! – пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.
Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрішного струмувала лють. Нижня щелепа тіпалась, як у пропасниці.
– Проп-пад-ди, с-соб-бако! – прохрипів він, вихоплюючи шаблю.
Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.
Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою – подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів – усе змішалося в один грізний рев.
Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:
– Арсене! Брате! Зустрів-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!
Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.
А розлютовані невільники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усіх боків простягалися страшні скоцюрблені руки, щоб схопити потурнаків за горлянки.
Переляканий Юрій Хмельницький і його почет позадкували до дверей.
– Варта! – заверещав Многогрішний, ховаючись за спину міцного горбоносого турка.
Яничари заступили собою двері, наставили гострі харби '.
– Вургун! Дур! Стій! Назад, погані свині!
Варта відтіснила невільників. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами шабель, зганяючи на середину двору.
Арсен і Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цій людській круговерті, поволі просувалися до брами, де над головами виднілася пшенична кучма Романа Воїнова.
– На каторги всіх! – закричав позаду якийсь ara. – До опачин!
Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями ніг, валка невільників поповзла рудою, спеченою під гарячим сонцем дорогою назад, до моря.
Коли запопадливий на новини і різні історії Спихальський задовольнив свою цікавість, вислухавши докладну розповідь Арсена про все те, що з ним сталося після їхньої розлуки в очеретах біля Бур-гаса, запорожець у свою чергу спитав:
– Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?
– Серед козаків?.. Я мав надію, що здибаю кого-небудь із знайомих, прошу пана. І не помилився.
– Та ні. Як потрапив до рук яничарів? Спихальський закліпав очима і зніяковів.
– О, то длуга гісторія…
– А коротко?
– Прошу пана… Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблів їй у пельку! Якраз по вашому відході. Я намостив собі був у човні гарненьку постіль з сухого очерету і трави. Приліг і…
– І закуняв? – усміхнувся Арсен, знаючи про цю слабість товариша. – Ох, пане Мартине, пане Мартине! Спихальський зніяковів ще дужче.
– Так, прошу пана, закуняв… Аж раптом прокидаюсь від негречного стусана під бік. Дивлюся – стоять наді мною два турки, глипають чорними очима ще й регочуть, триклятії Ну, я схопився і, не довго думаючи, двигонув еднего в пику, а другого в живіт. Враз облишили сміх, прошу пана! Ніби заціпило обомі, «Що тут діяти? – подумав о тій миті. – Тікай, пане Мартине, до лясуі..» Стрибонув я з човна на берег – та в очереті Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю і почали періщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опісля накинулися всі ті штири здрайці, зв'язали – і, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звідтам – сюди, на каторгу. От так…
– Сумна історія трапилася з нами, – промовив замислено Арсен. – Зовсім сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скількох злигоднів витерпіли – і маєш: знову в неволі! Та ще в якій – на галері… Одна втіха, друзі, – ми знову разом.
Вранці, з першими променями сонця, важка, але швидкохідна каторга «Чорний дракон», що мала три ряди весел, м'яко відчалила від кам'яного причалу стамбульського військового порту.
