Христя так і приснула, так і залилася реготом. Він посварився на неї пальцем і мерщій скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробігла блискавиця, свіркнула і — зникла.
— Умора — не панич! — зареготала Мар'я. А з горниць доносився регіт Пистини Іванівни.
— О, бодай його! Який кумедний він! І вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цінувати гру.
— Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедія до сліз не довела… — понуро промовив Антон Петрович.
— Кого? — спитала Пистина Іванівна.
— Тобі краще знати, кого! — одказав Антон Петрович.
Пистина Іванівна тільки закопилила губу.
— Вигадай ще що!.. — позіхнувши, промовила вона.
Швидко усі полягали спати; ліг і Григорій Петрович, хоч йому ще й не хотілося. Та що він буде робити? Він так багато звідав усякої всячини сьогодні; ще ні один вечір не минався йому так, як сьогоднішній. І Довбнина така порушлива гра, і його круті та дебелі речі, нічим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досі не примічена ним, врода — все те, мов живе, ставало перед ним, вертілося перед очима у темній темноті… І сам він не знає чого — рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендітна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здіймала хмарами думки, закльовувала у серці тихі та втішні почування, якісь невиразно любі надії… «Та — уже розквітла квітка, пишна, та не запашна; а ся — непочата криниця…» — думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зітхання палке-гаряче, у роті сохло… І він несамовито ворочався з боку на бік.
А тим часом на печі в кухні чулося шушукання.
— Який він гарний та ввічливий! Уже не той, що на скрипці грав, — наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
— І ти б такого покохала? — допитується молодого — охриплий…
— От, уже б і покохала! — з докором дзвоне молодий.
— Та не крийся: хіба не примітно, що і в тебе обізвалося? — гуде охриплий…
— Ще й як закльовує!.. — і дзвінкий регіт розкотився серед темноти.
— Дома? — спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорі, увіходячи разом з Довбнею в кухню.
— А де ж, як не дома? — непривітно одказала та товстим, гугнявим голосом. — До вас мала посилати! — додала ще товще.
Довбня витріщився на Педорю: звідки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело відгукнулась з другої хати:
— Нема дома! Нема дома!
— А де ж бариня? — жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
— Господи! І не гріх вам?.. — почала було попадя, та, забачивши Довбню, зразу умовкла.
— Не лайте мене, Наталія Миколаївна, — почав Проценко. — Я до вас привів мого доброго знакомого — Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.
— Я рада… — займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбні руку.
— Той чорт, що в буряки кришать, — жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендітні пальчики злиплись докупи.
— А отець Миколай дома? — спитав Проценко, шукаючи очима місця, де б сісти.
Бігучі попадині очі зразу помітили те.
— Отця Миколая запрошено на хрестини, — одказала вона і мерщій кинулася в другу хату за стульцем.
Довбня почав оглядати хату. У кутку біля невеличкого столика стояло всього тільки два стільці, на столі вигравав самовар журливу пісню. Давно вже він не бачив ні віхтя, ні цегли, ні попелу: зелені патьоки застилали його замурзані боки, кран схилився набік, з нього капотіла вода прямо на стіл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила біля того. Та й хата видавала невеликі про те клопоти: стіни голі, полупані; долівка, неметена, хрущала під ногами; тут валялися всякі об'їдки, кісточки, крихти хліба і лушпайки з насіння… У другому кутку стояв обірваний диван, мов горбатий старець примостився біля стіни спочивати… Всюди били в вічі злидні та недостачі.
Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталія Миколаївна з стульцем.
— Це ви мені несете? — зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки. — Марно працювалися: я такий, що і долі посидів би!
Наталія Миколаївна не знала, як їй прийняти ті Довбнині речі: чи за посміх над їх злиднями, чи над її непорядком. Від сорому у неї й уха почервоніли — не тільки щоки. А тут ще піддала жару й Педоря: з грюком розчинивши двері, вона увалилась у хату і, наступивши Довбні на ногу, кинулася до самовару.
— Дивися — ноги одтопчеш! — скрикнув Довбня.
— Хіба в мене є там очі? — одказала непривітно, беручи самовар.
— Педоре! — гукнула попадя. — Куди ти самовар береш?
— Хіба не треба підігрівати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, — суворо одказала попаді.
— Педоре! — стукнувши ногою, скрикнула попадя. — Скільки разів я тебе прохала: не провадь ти мені хоч при людях своїх чортів!