І почав невільницький плач, як плачуть козаки у турецькій неволі, здіймаючи руки до бога і молячи в нього смерті. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гіркий, молитва тепла і важке зітхання окрили хату. Перші струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-під землі виривався-доносився… Проценко сидів, похнюпившись, слухав. Він вчув, як щось, наче мурашки, бігає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилі важких голосів упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…
Проценко, глибоко зітхнувши, замотав головою; Христя і Мар'я зглянулися й зареготалися.
— Ну, що? — догравши, спитав Довбня.
Проценко мовчав.
— Ні, це не гарна: важка дуже. От що раніше грали — то краща, — промовила Мар'я. А Христя важко зітхнула.
— Чого ти так важко зітхаєш, моя перепілочко? — спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.
— Христе! Мар'є! — почувся в кухні вигук.
— Пані… — злякано прошептали обидві та так і полинули в кухню.
— Позабираються до панича в хату! Чого? — гримала Пистина Іванівна.
— Оце зададуть капоті нашим критикам! — зло усміхаючись, мовив Довбня.
Проценко сидів, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями міряв хату.
— Що, якби сю гру почула Наталія Миколаївна? От би була рада! — через який час мовив Проценко.
Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
— Яка?
— От з ким слід вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жінка. Молода, співуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? — засипав Проценко.
— З попадею? — розтягуючи, спитав Довбня. — А в них є що випити?
Проценко зморщився і неохоче одказав:
— Повинно б знайтися, як у кожному сімейному домі.
— А як нема, то якого чорта я до них і піду? Не бачив попівських злиднів? — понуро бубонів Довбня.
Проценко ще більше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скільки він знає — в попів завжди так бідно… «Злидні, справді злидні!» — подумав він. Потім зійшла йому на думку сама попадя — така жвава, така вродлива…
— Невже ви людей міряєте по їх достатку? — спитав він, підвівши голову.
— А то ж по чому? — одказав спокійно Довбня. — Прийдеш до чоловіка в хату, просидиш до півночі та не дадуть ні чарки горілки, ні шматка хліба?
«Облопа! п'янюга!» — трохи не скрикнув Проценко, та тільки засовався на стільці.
— Одначе, про мене, хоч і ходімо, — згодився Довбня. — Потрусимо трохи попівську калитку… Він мені ще по семінарії знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.
«Теє!.. весела!» — мов кременем черкнуло Проценка; щось непривітне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, і кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзі, облопі!..
Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним — рівний та спокійний, і тільки непримітна ухмилка грала на його устах та понурі очі жевріли стиха. Проценкові чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловік, як Довбня, та отак себе занехаяв.
— Так коли підемо? — допитувався Довбня. — Завтра, чи що? Іде — завтра?
— Як хочете, — понуро одказав Проценко.
Довбня, ще раз покуривши, пішов додому; а Проценко сумний снував по хаті, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не піти завтра з Довбнею до попів. Він каявся, що підмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що ні в тин ні в ворота! Від нього всього можна сподіватись… «Сказано: бурсак!» — промовив він уголос і невеселий знову заснував по хаті.
— Паничу! вечеряти! — ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.
Він зиркнув на неї. Її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглі, мов виточені, плечі — все зразу кинулося йому в вічі.
— Вечеряти? — перепитав він, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого підборіддя, заглянув у вічі.
— Еге, кличуть, — весело защебетала вона.
Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сіпнуло, потягло до неї.
— Куріпко ти польовая, — промовив він любо та тихо і заніс руку, щоб обняти.
Мухою крутнулася вона і зразу опинилася в кухні… тільки половинка дверей гучно бренькнула за нею.
— Чого ти наче ошпарена вискочила? — спитала Мар'я.
Христя тільки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горниці, вона поза спиною його посварилася кулаком і тихо промовила: «Бач який!»
— Зачіпав? — спитала Мар'я і зареготалася. — Ох ти, простота селянська! — промовила далі і чогось глибоко зітхнула; а Христя, червоніючи, як маківка, похнюпилася… Серце у неї так билося!
У горницях за вечерею Пистина Іванівна сміялася з його вигадки — кликнути прислугу цінувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки — жартівливо показував, як Мар'я підпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зітхала. Від його кумедних приповісток реготалася Пистина Іванівна. Як він вертався з вечері у свою хату, Мар'я його зупинила.
— Так ви такий? — спитала його, усміхаючись. — Святий та божий: свічки поїли та поночі й сидите?
Він жартівливо глянув на Мар'ю і, скрутнувши дулю, підніс її під самий ніс.
— Бачила? — спитав.