— Як бачите, перемінив службу… Жінка приказала довго жити.
— Чули, чули… — перебив Рубець.
— Так я махнув на все, та оце як бачите… у часні пішов.
— І про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усіма на виду.
— Та це б ще нічого, та тільки ніколи поспати.
— Так, так. Уп'ять же й оце, — і Рубець хитнув головою на халабуду, де знову піднявся нестямний галас. — Другим гульня, радість… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.
— Це наші купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй часті живуть.
— Так, так… Кому гульня, а кому служба!
— Ну, а ви ж як? Все на старому місці? Чого оце і до нас завітали? — запитався Книш.
— Та ви ж чули, що копитан умер? — перепитав Рубець. — Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його місце мене общество і обібрало.
— Так ви вже по земству служите? — здивувався Книш.
— Пенсійку невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидіти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак і я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибі добрим людям, не обійшли: вибрали замісто копитана. Помаленьку живем з старою, — глухо повідав Рубець.
— То це ви сюди на вибори приїхали?
— На які там вибори! Непремінного хіба? Господь з ним! Більше ж, мабуть, п'ятсот рублів, ніж двісті сорок?
— То по своїм ділам? — знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернію забрався.
— Та ні! От недогадливі!.. Після виборів земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.
— Так он як? — здивувався Книш. — Поздоровляю!
— Спасибі! Хоч воно і ні з чим поздоровляти: клопоту та здержків більше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз і на з'їзді побувати… послухати, як розумні люди у губернії балакають… Ми і в себе кожне собраніє чуємо речі… Та то свої, уже знайомі; а тут з усієї губернії… Дива більше… звісно, і гомону буде не мало… Чи буде тільки з того гомону прок? — прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усміхався.
— А оце знявся на ваші губернські дива надивитися, — почав далі Рубець. — Запакував семигривеника… Думка: може, кого стріну з давніх знайомих?.. І гаразд, що оце вас зуздрів. Скажіть мені: чи не знаєте, бува, Григорія Петровича Проценка? Де він і що з ним?.. Молодим ще тоді паничем був… У мене на квартирі стояв.
— Знаю, знаю. Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, — одказав Книш.
— Хотілося б мені з ним побачитись.
— Він тут у саду був. Я його бачив… Та от і він, — указав Книш на високого у бороді пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. — Григорій Петрович! — гукнув на його Книш.
Проценко поважно, розхитуючись, підійшов до Книша, поздоровкався і, зовсім не примічаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
— Что нового?
— Пізнаєте земляка? — перепитав його Книш, указуючи головою на зігнуту постать Рубцеву.
Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крізь пенсне на Рубця. Той собі, усміхаючись, дивився на Проценка.
— Не пізнаєте? — глухо вимовив Рубець. — Давня річ…
— Ан… Антон Петрович, здається? — спитався Проценко.
— Він і є, — усміхаючись, одказав Рубець.
— Боже ж мій! Скільки літ, скільки зим не бачилися? Здрастуйте! — і він приязно подав йому руку.
Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернію.
Проценко наче зрадів, а більше здивувався, як Рубець сказав, чого він приїхав.
— Так і ви до нас на з'їзд? Радісно, радісно своїх бачити! — заторохтів Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху і свій звичай згорда держатися. — А знаєте що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Іванівна яким смачним борщем кормила — не їси, було, а п'єш! Тут такого ні за які гроші не добудеш. Позвольте ж мені тепер напитися з вами чайку укупі; може, і поїмо чого!..
Рубець мав був щось казати.
— Ні, ні, не одказуйтесь… гріх вам буде. От ви, я, Федір Гаврилович… Утрьох виберемо затишне містечко та любо-мило згадаємо старовину…
— Человек! — гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так і уродився перед ним.
— У вокзалі? — спитався Проценко товариства.
— Краще, як примостимося де у захистку, — одмовив Книш.
— Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! — скомандував Проценко.
Прислужник тільки хвостиком мелькнув і зразу скрився.
— Скорий! — здивувався Рубець. — У нас таких швидких немає!
— Та то тільки він бігати скорий. А от побачите, коли він прийде сказати, що готово… Наждемося! — мовив Книш.
— Та хоч біга швидко! — каже Рубець.
Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, і гордо озирав крізь свое пенсне прохожих.
— Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, — обізвалася до його молоденька пані чи панянка, за котрою ціла метка офіцерів брязкала острогами та торохтіла шаблями.
— За что это? — і Проценко на закаблуках хитнувся.
— Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! — стрільнувши очима, прощебетала та і незабаром скрилася.
— Так ви вже жонаті? — здивувався Рубець.
— З півроку, як оженився.