— Отак і пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городі проживала в Довбні. Довбнина ж жінка така повія, як і вона, та ще й заклята. На перших порах ото і приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показніша від жінки, почав був моститься. То Довбниха помітила і прогнала з двору. Потім, кажуть, і в покійника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потім, либонь, копитан жидам її передав, та після того і слух об їй пропав. Так не знать де й ділася. А шкода, добра була робітниця, добра, гріх слова сказати! — пожалів Рубець.
— Да, она была даровитая. Очень даровитая, — подумавши, мовив Проценко. — Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!
— Царство небесне їй! — повідав Рубець. — Отруїлася. І піп пішов у ченці. Вони таки чудні обоє були.
— Взбалмошное существо! — одно мовив Проценко.
— Тоді у городі всі казали, що через вас, — додав Книш.
— Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?
І Книш, і Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись і зачухавши потилицю, сказав:
— Уже мені сі баби! Ну, баби…
Прислужник приніс чай, вино і ром.
— Ах, это хорошо! — мовив Проценко і присунув до себе стакан.
Прийнялись за чай. Книш і Рубець підлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Він часто схоплювався з місця, зачинав ходити по халабудці, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан — гарячий, знову піде, а через хвилину вертається. Видно, що[сь] його та ганяло: або ж горілка марудила, або розмова про давнє не давала спокою. Молоде лице його почервоніло, очі потускніли, він часто скидав своє пенсне, протирав і знову чіпляв на ніс.
— Григорій Петрович! Здрастуйте! — хтось голосно і жирно привітався до його, коли він знову вийшов був проходитись. — Ви самі? Що ви тут сновигаєте?
— Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?
— Аякже! Земляка та щоб не бажав. Хто він? Де він? — замовив той же голос, так знайомий Рубцеві, а проте незвісно чий.
Тільки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозі халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловіка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима і чорними усами. Рубець зразу пізнав Колісника. Той і голос, дзвінкий та гудючий, такий і на зріст високий та бравий. Тільки наряджений інакше. То було у довгій суконній каптанині, а тепер у короткополому сертуку, штани не сині китаєві в чоботях, а рябі якісь на випуск, чобітки невеличкі, скрипучі, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг від дзигарів теліпається, на руках золоті персні дорогими камінцями грають.
— Антон Петрович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим! — гукав Колісник, прискакуючи до Рубця, і поліз цілуватися.
— Бач, де вони примостилися! Зібрались утрьох земляки собі та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю і я з вами чарочку ромку.
— Костянтин Петрович! А може, чайку? — попитав Проценко.
— Ні. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашій часті. А то і в земстві кажуть, що я мужик. Так уже мужиком і буду. Будьмо здорові. — І він зразу перехилив чарку.
— Ну, як же ви поживаете? — запитав він у Рубця. — Чув, службу перемінили, по земству пішли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопітна тільки служба. Ніколи і на місці не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди місток біжи строїти, туди греблю гатити. Страх діла! І в городі покійно не посидиш. Воно як пани — всюди пани. Он і мої товариші — вибрали собі панське діло — сидять та пишуть, а ти, Колісниче, котися. Куди стріло, туди й бріло! Оце перед собранієм тільки й спочинеш. А там — гайда! З повозки і не злазиш.
— Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок іде, іч, як роздобріли, — усміхнувся Книш.
— Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Діло не стоїть. Ох! І забув попитатися, — повернувся він до Проценка. — Бачили диво?
— Яке диво? — спитався той, присмоктуючи холодний чай.
— Як яке диво? — скрикнув Колісник. — Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки — так так! Повногруді — от! Куценькі платтячка — так! ніжки — такі, позатягувані у блакитні чулочки. А личка — одно рожа, друге лілія. Зроду-віку не бачив кращого нічого. А найпаче одна — Наташка. Як там у казках кажуть: на лобі місяць, на потилиці звізда?
— Ну, вже й пішов розписувати! — знову увернув Книш.
— Е, це вже по його часті! — додав і Проценко.
— Не вірите? От побачите. Незабаром почнуть співати. Побачите.
Книш і Проценко почали реготатися, який Колісник охочий до дівчат.
— Було колись — кожна руба становись! А тепер що? Нікчемний став. От так ще побазікати, полюбуватися, а до діла — ні к бісу! — одмагався Колісник, наливаючи знову чарку рому.
У садку тим часом народ зашумів, всі пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: «Зараз будуть співати! Зараз!»
— О-о, ходімо, ходімо! — заметушився Колісник.
— Ну, чого його? — умішався Рубець. — Хай уже ідуть молодші. А нам, старим…