— Нащо ти привів його сюди? — скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стіл головою, мов вона хотіла його продавити. — Ще нам мало прийшлося від його витерпіти? І докорів, і догани. Захотів ще, щоб прокляв він нас у нашій хаті!
— Хто ж знав! Хто ж знав? — глухо замовив Федір, тручи руки. — Я ж хотів як краще, а вийшло…
— Не буде між вами ладу. Не буде добра, — схопившися, мовила Оришка. — Прощайте! Поїдемо, — повернулася вона до Кравченка і не пішла — поплигала з хати.
— Поїдьмо, поїдьмо, — хапаючись за шапку, мовив Кравченко. — Бо час і обідати, аж кишки підвело.
Горпина тільки тоді догадалася, про що вона забула.
— Тіточко! тіточко! — заплакана кинулась вона надвір. — Постійте, підождіть, хоч пообідаєте з нами. За цим проклятим клопотом і розуму збудешся!
Федір і Христя зосталися одні в хаті. Поки Христя збиралася собі в дорогу, Федір одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дівчинці, напрямилася йти, Федір став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: «Отак у нас завжди! Господи! Господи!..» — і нестямно схопився за голову руками.
У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: «Певно, Федір її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…» І вона, похнюпившись і не сказавши йому ні слова, вийшла з хати.
На сінешньому порозі вона стріла Оришку, Кравченка і Горпину. Горпині таки довелося уговорити бабу зостатися пообідати.
— А ми вертаємося. Просить Горпина обідати, — сказала їй Оришка.
— Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночці. Просила б провідати мужичої страви. Колись забився до нас слідователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали б панночку. Чим багаті, тим і раді… — замовила Горпина перед нею, рвучи слова.
— Та панночка хоч посидять. Ми швидко се діло порішимо, бо кишки аж кавчать, — сказав, сміючись, Кравченко.
— Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, підожду, — сказала Христя і собі вернулася за другими.
Горпина така рада, не здержалася і кинулася поцілувати Христю у руку. Христя помітила і підставила губи. Дві давні подруги поцілувалися. «Якби ти знала, кого цілуєш! — подумала Христя. — Чи цілувала б?»
Не менше зрадів і Федір, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, він зразу ожив, заметушився, забігав.
— Просю вас, сідайте. Я на хвилину, я зараз — і він кудись побіг з хати.
Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печі, і Федір уже звернувся. З одної кишені він витяг пляшку горілки, а з другої — щось друге, червоне і поставив на столі.
— Ви не повірите, як мені оця спірка у печінках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, — пожалівся він. — Тільки й забудешся, як добрий чоловік приб'ється до хати та розговорить. Спасибі вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарці. Се повинна бути добра горілка. Ач, жовта яка.
— Вистояла?! — граючи лукавими очима, сказав Кравченко.
— Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. — І, наливши в чарку, він першу підніс бабі.
— У кого в руках, у того й в устах! — одказала та, одводячи чарку рукою.
— Жінко! Десь у нас і друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй панночку. То ж я для їх купив пляшку тернівки.
— Для мене? — червоніючи, спитала Христя. — Марно ви і втрачалися. Я не п'ю.
— Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, — потчуючи, прохала Горпина.
— Ось я поцокаюся з панночкою. Будьмо здорові. Хай наші вороги вигибнуть, — і Федір, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потім попотчував бабу і Кравченка.
Христя надпила трохи і поставила. Тернівка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще ніколи нічого смачнішого не пила.
— А справді добра, — сказала вона.
— То просимо вас викушати всю, — кланяється Горпина. — Та й пиріжечком заїсти. Пиріжки з свіжим сиром, і сметана свіжа.
— Хіба з вами, — сказала Христя, беручись за чарку.
— І я вип'ю, — і Горпина потяглася до горілки. Сама з півчарочки випила і других попотчувала.
— Хай нашим ворогам така шибениця! — скрикнула Христя, вихиливши чарку і вибризнувши остатню краплю поверх голови.
— О, наша панночко! наша голубочко! — скрикнула Горпина і, прихилившись до неї, цмокнула у плече. — Мов ви між нами родились, так знаєте наші звичаї та поговірки.
— За се не стид ще по чарці випити! — сказав Кравченко.
— Випити! Випити! — скрикнув Федір і почав знову потчувати.