— Ні. Я тобі, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке… Може, ти, як почуєш, то мене і з хати виженеш.
— Оце, як ви страшно почали, — сказала Горпина. — За віщо б я вас з хати виганяла?
— А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тільки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нікому того, що я тобі скажу?
— Кому б же я сказала?
— Як кому? Може, у тебе хто з жінок подруга є? Чоловікові…
— Нема в мене нікого ближчого, як ото діти, — указала Горпина на дітвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.
— А побожишся, що не скажеш?
— Та що се ви? Господь з вами! Хіба чию душу загубили, так я й сама не повірю.
— Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притиківну?
— Аякже. Ми ж з нею дівували, товаришували.
— Де ж вона тепер, не знаєш?
— А ви хіба її знали? — спитала Горпина.
— Знала. І мені хотілося б знати, де вона тепер.
— Де? Господь її знає, була колись дівка гарна і з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось і мій свекор не без гріха. Давня то річ — забулося. Знаю тільки, що Федір, мій чоловік, замолоду кохав її. А батькові не хотілося. От він і почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у місто служити… Потім чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… І знов вона була у селі, ховала матір, а потім як пішла, то вже її ніхто ніколи і не бачив. Федір раз був у місті та, вернувшись, розказував, що буцім вона з паничем зналася. А пані помітила та й вигнала з двору.
— А худоби ніякої після батька-матері їй і не зосталося?
— Худоба… Яка ж худоба? Знаю, що був город і наділ був. Видно, Христя припоручила все те Здорові, там коло їх Здір жив. Здір і володів ними. Люди кажуть, що буцім він з того і розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тією стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном… Він у нас у церкві титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.
Христя слухала, нахилившись.
— Отак, — сказала вона, — у Христиній хаті жид шинкує, а в душі — християни.
— Як саме? А ви ж коли і де знали Христю? — спитала Горпина.
— Де? — сказала та і підвела свою голову. — Хіба ти мене, Горпино, не пізнаєш? Хіба я так перемінилася? Я ж і є Христя. Та сама Христя, що колись жила між вами. Бач, тепер яка я стала.
— Ти… ви… Христя, — забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того світу, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер злякалася Христі.
У ту саму мить проснулася Оришка.
— А що, вже пізно? Не пора б їхати? — спитала.
— Пора, пора, — заговорила перша Христя.
А тут Кравченко і Федір на двері.
— Василю! Пора їхати! — повернулася до його Христя.
— Я сам за тим ішов. Їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую.
І він пішов з хати. Через півгодини вони поїхали. Намучилася Христя ті півгодини. Вона все сиділа в хаті і стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою річ за неї. Горпина собі як у воду опущена… Коли вже сіла на віз і виїхала з двору, Христя вільніше здихнула.
— Тепер я вас іншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар'янівку, щоб ви знали, яка вона є! — сказав Кравченко, як вони усілися, і повернув свого Невіру до церкви.
Вони проїхали тим шляхом, що вів з міста через Мар'янівку. Знайомий той шлях Христі, добре знайомий! По йому бігали її малі ноги, вона і переміряла його ще дівкою, швендяючи з села у місто, з міста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слідом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стріла. Доїхали-таки її добрі люди, добило те лихо, якого вона сама не сподівалась, понесло у рідне гніздо. Все то нерадісні споминки, невеселі думки!
За майданом повинна бути і її хата. Де вона? Тепер тут ціла улиця, а колись вона кінчала село. Ото Карпів двір. Карпа Здора… Він, він. Біля його і їх хата. Невже та довга будівля, над котрою висить на хмизині пляшка, її колись оселя? Місце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвіртку, а прямо з улиці; там, де колись у неї був квітник, рожа високо піднімалася угору, барвінок слався по землі, тепер голе бите місце, і замість вікон — двері у хату. Рудий жид стоїть на порозі і прикро позирає на їх Невіру, що так прудко котить шляхом. Що то він, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сі прочани не звертають до його шинку?
Христю ще більша туга пройняла, коли вона уздріла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хаті — жид шинкар, а в душі — християни… Хіба не правда? Свята правда! Он куди воно ішлося, он до чого привела її сліпа доля. І це після того, що вона перетерпіла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!