— Оддам я ті гроші, що ти дав мені, назад. Хай усе буде по-давньому.
— Як по-давньому?
— Так. Хай слобожани володіють ставком і городами.
— Не кажи мені сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, — суворо одказав він. — Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу паліям привід давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! — гукав Колісник і, кликнувши Кирила, велів йому передати Кравченкові, щоб не журився, що він дав йому дерево з лісу на нову будівлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двір до його.
— Тепер літо, де-небудь перебуде, — додав Колісник і, позіхнувши, вислав Кирила і Христю і зараз ліг спати.
Сумним та непривітним став Христі Веселий Кут після того часу. Здається, у йому ніщо не перемінилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тільки Кравченкове дворище на слободі, та й то, поміччю Колісниковою, він уже місце розчистив, повітку нап'яв, сохи на хату вкопує… А в панському дворі як було, так і зосталося. Він, як та квітка, знявши високо свою голову, стоїть на горі, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним ліс буяє. І сонце встає, світить і лягає, як і вставало, світило й лягало; горове повітря чисте, прозоре, пахуче… Все те, як і спершу було, зосталося. Тільки не таким воно здається Христі.
Дворище, чисте і красне, здається їй хижим та лютим, наче шульпіка знеслася угору і звідти стереже свою здобич. Сонце — таким іскристим, пекучим, мов воно тим тільки досадити хоче, прозоре повітря оддає горілим, садок і ліс — німими свідками людського лиха, котрі глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливі пташки і ті їй надокучили. З німою тугою стріває вона ясний ранок, з тугою ховається від прикрого Оришчиного погляду цілий довгий день, з тугою проводе сонце до спокою і з тугою лягає спати. Нічна темнота криє її самотні сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми.
Люди, звичаї їх, своє життя навіть спротивіло їй. Все те таке обридле та непривітне, все те не має ніякої радості у її серці, ніякої втіхи. Навпаки — все те буде якийсь таємний страх, котрого вона ніяк не позбуде, з котрим нігде не сховається. І хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила своє серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй і теплою, і цілющою. Ні, немає! Одинока, як билина в полі, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снігу, так вона серед людей. Частіше і частіше стала вона повертатися до свого пройшлого, до свого життя ще у селі, ще до служби у городі: яке воно здається їй тепер привітне та утішне. Ті невеличкі незгоди, той холод і голод, ті недостачі тяжкі не клопотали і трохи її голови; як квітка у садочку, розцвітала вона під любим поглядом старої неньки. І світ, і люди здавалися такими гарними, на думці одні веселощі. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цілу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Ніт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав він те на її серці, щоб його можна вирвати. І тепер довіку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… віятись… Повія… повія… більше нічого.
Та назва, те слово, як холодним вітром, обдавало її всю, морозом кувало і серце, і розум, вона вся каменіла від його, а все носилася з ним, як з чимсь разом і дорогим, і гірким. Ніяк його не забуде, всюди воно перед нею і з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гірка доля.
Хоч би утекти відсюди куди-небудь, хоч світ за очі, аби утекти! Може, там, між іншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро і боляче між нею і ними, як тут воно стоїть. Хоч би літо скоріше минало, наставала осінь. Вона б поїхала у губернію і вже тоді ніколи не вернеться сюди, ніяким калачем ніхто її не замане!
А час іде, як безногий чоловік плазає, тихо, помалу. Один день за вік здається. А до осені ще скільки то тих днів зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цілий вік! Зоскніти можна за той довгий час!
І Христя справді скніла. Веселе молоде личко поблідло, на білому, як мармур, чолі пройшла непримітна смужка і вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли іскорки гарячі, зосталася одна непрозора темнота… Під очима мішки сині, що наплакує Христя кожної ночі.
— Що це з тобою сталося таке? — допитується Колісник, заглядаючи у її похмуре личко.
— Сумно мені тут, — одказує упавшим голосом Христя. — Хоч би скоріше відсюди.
— Куди?
— Куди? У город, на край світу, у пекло… Тільки не тут.
— Чудна! Жила в городі — тобі було сумно, бажала в село. Стала у селі — тебе знову у город тягне. Чудна ти, нігде місця не нагрієш!
— Не нагрію з того часу, як прохолодили його добрі люди, — вимовила Христя і заплакала.
— От і сльози… Ненавиджу я сі дурні сльози! — скрикнув Колісник і втік від неї.