На другий день, коли виїхав Колісник, Христі стало ще сумніше. Їй здавалося, коли він поїде, то їй світ підніметься; вона не бачитиме його докучливого ласкання, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гірку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як зосталася вона самотою у хаті, несподівана і нестямна туга обгорнула її душу. Він учора казав: «Ти ж мені найближча й найдорожча». А сьогодні так клопотався, щоб їй не було без його сумно… Чи турбувався б він, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хіба їй є хто ближчий від його? Нікого ж немає. Поговорити ні з ким. Спершу баба Оришка частіше забігала погуторити, тепер і вона сторониться від неї, оббігає. Що ж вона — чума, пошесть лиха, що усі її цураються, усі обходять?.. «Ох, несила ж моя далі так бути, таке переживати!» — беручись за голову, думала вона. І, згадавши про вчорашній наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася і пішла, не сказавши нікому ні слова.