Христя кинула їсти і побігла за самоваром. Жидівка зразу наставила чай, діти з печі позскакували до столу, а жид вже у кутку сидить, дожидає чаю.
— Та наливай, досі вже настоявся.
Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
— Це ти з колодязя води набирала! — угадала жидівка.
— От, іще ж таки! З колодязя! З якої речі з колодязя!
Жидівка попробувала, виплювала і дала попробувати Лейбі. Лейба покуштував.
— Брешеш, — гримнув він, — з колодязя!
Христя мовчала.
— Хіба на те я тебе прийняв хліб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з річки не принесла! — почав виговорювати жид.
— Піди сам та добийся до тії річки у таку віхолу! — гарикнула Христя.
— А коли так — вон з моєї хати, пранцюваті недоїдки! — скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
— Куди я піду під ніч та лиху годину?
— Хоч і до чорта в гості! — гукнув жид, розпалившись, і, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
— Підожди. Дай же хоч зібратись.
Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчір'я.
«Ну, куди тепер проти ночі?» — не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гірко, або об чому шкодувала. Вона давно намірялася кинути жида і давно сього ждала. Не ждала тільки тепер — сьогодні, зараз, та ще вночі. А от узяло та й випало! — і аж усміхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночі.
Намотавши на себе що тільки можна, останнє шмаття вона згорнула укупу, зав'язала у лиху ряднину і, перекинувши через голову за плечі, пішла з хати, не сказавши нікому нічого.
Вона вже зробила скільки ступнів від хати, як з сіней почувся Лейбин окрик:
— Гей, ти! Підожди!
— А що ще за рада? — повернувшись, спитала Христя.
— Візьми ж з собою і свою воду! — уїдливо гукнув жид.
— Подавися нею! — тільки що одрубала Христя, як ціле відро холодної води обдало її з голови і до ніг, двері стукнули, засув загурчав і все стихло.
Від нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася і не пішла, а побігла з двору. Уже на улиці опам'яталася. Холодні патьоки бігли за шию, стікали на ноги, достали тіла. Вона лапнулась за спину — хлюща хлющею! Регіт, глуз жидівський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спіткнулася на мерзлу груду, прихилилася і, як собака, одгребла руками шматок льодини і пошпурила на жидівську хату. Почувся брязкіт битого скла, жидівський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею і незабаром скрилася у темній темноті ночі. Кожен раз тільки, коли вона задирала руку за спину і черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, і вона, на ходу викручуючи воду, костила на всі заставки жида. Їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш — зогниє скоріше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити і куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увійшла, більшу половину міста прочухрала, тоді тільки спитала сама себе: та куди ж вона йде і куди піде?
Холод пронизав її аж до самого серця, безмірная туга спустилась на душу, безнадійна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку і сама сіла на неї. «Ну, куди ж тепер, куди?» — «У Мар'янівку, — наче підказало що їй, — там твоя батьківщина, грунт, хата… Ніхто не вижене, з холоду не околієш. Туди, туди, у Мар'янівку!» — і вона схопилася вже, щоб іти.
«Куди уночі? — знову ударило їй у голову. — Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге діло удень по-видному — прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову світом далі. І нащо оця ніч? І чого все це випало уночі? Скільки вона думала мандрувати, а от і не рішалася, поти силоміць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?»
Вона знову безнадійно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пішли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось і його постать, закутана у кожух, показалася.
— Ти хто? Чого тут сидиш? — спитав сторож.
— А де ж мені бути, коли немає де? — одказала вона.
— Як немає де? На місце де стала б, робити хіба не здужаєш? Халамидниця! Іди зараз відсіля, а то я тебе!
Христя схопила мерщій в'язанку і подрала далі. Різучий посвист сторожа роздався за нею, попередив і скривсь десь далеко-далеко у вулиці, а їй здалося — у її душі: такою пустельною вона стала у неї.