Безнадійно вона плелася все далі та далі, зазираючи, як та приблудна собака, то в одні ворота, то в другі, чи не відчинена де хвіртка, чи немає де захисту, щоб до світу перебути. А там вона знайде ярміс. Ворота зачинені, хвіртки заперті, по той і по другий бік улиці стоять будинки, мов сторожі німі, виставилися. Крізь намерзлі вікна ледве-ледве пробивається світ, доноситься тихий гомін, гра, співи… Добре їм, тепло там… І тобі колись було і добре, і тепло, і тебе вітали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали і вигнали на улицю пропадати. Різучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все більше та більше. Дедалі вона теряла міру… Скільки раз, проходячи повз ясно освічений будинок, намірялася кинутися і побити високі вікна. Хай знають, як на улиці людині пропадати! Та подивиться-подивиться і знову одійде.
А мороз дужчав та дужчав, добрався крізь дірки і лати до її тіла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й місто кінчається, широкий вигін перед нею. Миготить по йому сніг то там, то там, далекі краї криються у нічній темноті. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? «Уже ж що б не було!» — рішуче сказала вона і пішла далі, одного тільки доглядаючи: коли б їй не збитися з шляху.
Аж ось щось заблищало в темноті: то блимне, то зникне. Чи не звір, бува, світить очима? «Хоч і звір, і йому з голоду не пропадати!» — і вона пішла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемніла хатка, заблищав огоньок крізь вікна. «Піду попрошуся. Невже і сюди не пустять?» Вона підійшла до вікна, прихилилася до намерзлої шибки — тільки світло грає у товстій льодині, а в хату нічого не видно. Одначе чутно гомін. Христя постукала.
— Хто там?
— Пустіть, ради самого бога, переночувати.
Буботіння і гомін чутно затихли. Жіночий голос чується і товстий чоловічий.
Аж ось засув стукнув, двері розчинилися, і на порозі появився москаль.
— А што тебе?
— Чи не можна у вас переночувати? — спитала Христя.
— Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
— Хай іде далі. Нам і самим тісно! — одзивається з хати.
— Марино! Невже й ти мене випхнеш? — пізнавши по голосу Марину, замолила Христя.
— Хто там, що й мене знав? — здивувалась Марина.
— Се я — Христя.
— Христя? Чого ж се ти? куди се?
Христя увійшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщій побралася на піч, щоб хоч трохи нагрітись.
Марина сиділа коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з другого боку москаль, перекидаючись жартівливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, підбирала шитво, а коли і те не помагало — кололась голкою.
— Маринко! Заколешь! Во черт! — гукав москаль, жахаючись.
А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
— Дивися! так і встромлю ув око! Так і винесу його на кінці голки!
— Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! — умовляв москаль.
Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кіт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримітно підкрадався з-за лампи і смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тільки плюнула йому услід.
Христя не дослухалася і не додивлялася до їх ігор-забавок: вона радніша більше всього на світі тому привітному теплу, котре обіймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримітно уходило у неї, переливалося з боку на бік, переходило з однії часті тіла у другу. То рука нагрілась, ноги — як лід; се і ноги почали зігріватись; голова спершу боліла — і голова перестала; у душі тихая радість, на серці теплий спокій… Сон стиха крадеться, плутає думки, відбирає помку, сповиває спочинком тіло… Христя і незчулася, коли заснула.
Не швидко прокинулася. Тихо, світло жевріє. Серед полу коло його Марина зігнулася, корписає голкою, кругом нікого не видно.
— Ти й ще досі не лягала, Марино? — спитала подруги.
— Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвіта сиджу. Добре ж ти спиш.
— То так перемерзла, заснула. Так уже і світ видно.
— Швидко повинно б світати.
— Ох, ох! Збиратися ж, — спускаючись з печі, мовила Христя.
— Куди?
— Та вже ж не куди. У Мар'янівку.
— По такому холоду? Вибрала путь!
— А що ж ти будеш робити? Жид вигнав… де я буду зиму зимувати?
— А в Мар'янівці де?
— А своя хата.
— Сподівайся! Досі і хата розвалилася.
— Та вже старої немає. Жид шинок на тому місці вибудував.
— Сподіваєшся, жид тебе до себе пусте?
— А не пусте — хай іде к лихій годині. Моє добро, батьківщина.
— Яка там у ката батьківщина? Ви ж панські. В наділ вам дано. Не стало вас — общество й передало ваш наділ другому.
— Ти шуткуєш, Марино? — виставляючи до неї своє зблідле лице з якоюсь пугвичкою замість носа, спитала Христя.
— Чого шуткую. Хіба ти не знаєш?
Христя замовкла, уставившись на світ здивованими очима. Світ той, здається, їй ніскільки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свідки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
— Чого так наставилася на світло? Не брешу, не бійся! — сказала Марина.