Пріська ледве ходила по хаті, бліда, хмура, і все стогнала. Довго не обідали, все дожидали — ось-ось над'їде… І пообідали — Пилипа не було. Уже стало й вечоріти — немає. Невеселі думки турбували Прісьчину голову.
— Що це батька немає? Не дай, господи, в полі застука таке… — вимовила Христя.
Пріська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце… Буря рвонула, аж затріщала оселя у хаті, загуркотіло у вікна, заголосило в димарі, тонко та жалібно, аж в серці у Пріськи похолонуло.
Ніч спустилася на землю, сіра, непривітна ніч. У вікна, крізь намерзлі шибки, ледве-ледве пробивався світ; по кутках у хаті зступилися тіні; густий морок окрив її всю.
— Світи хоч світло! — сумно промовила Пріська.
Христя засвітила невеличкий каганець і постановила його на комині. Підсліпо, чадіючи на всю хату, горів його гніт; вітер ходив по хаті; сизий світ коливавсь на всі боки, мов перед смертю чоловік водив померклими очима. Христя глянула на матір і злякалася: жовта, аж чорна, сиділа вона на полу, підобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо — важко опустилась на груди; очіпок, підбившись угору, посунувся набік; сірі пасма волосся висіли з-під його, мов посохле бадилля; довга тінь від неї гойдалася на помокрілій стіні.
— Мамо! — скрикнула Христя.
Пріська підвела голову, глянула на дочку, болісно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом від того погляду.
— Оце який вітер по хаті ходить! Чи не протопити б? — спитала Христя.
— Як хочеш, — одказала Пріська й знову спустила голову на груди.
Христя затопила… Весело забігали ясні вогники по тонких стеблах соломи, залітали невеличкі іскорки по чорних челюстях печі; віхтем піднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлій шибці і не забарилося згаснути. Христя підкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я піднялося, світ осіяв усю хату. Чорною марою вирізувалась Христина постать серед того світу; кругле молоде обличчя, мов квітка, червоніло, очі блищали… Світ, палаючи, поза комином блима і пада на піл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердці висить одежа — свитки, юпки, спідниці, спускаючи від себе чорну тінь; під покрівлею тії тіні сидить Пріська, як і сиділа; світ бігає по її виду, одежі — їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурі, що так страшенно гуде та виє кругом хати… І здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся і голос людський.
— А буря яка, господи! — промовила Христя.
— Цить! — крикнула Пріська, піднімаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадість.
— Гей!.. Чи чуєте?.. — доноситься голос знадвору.
Пріська стрибнула з полу та — в сіни.
— Ти, Пилипе? — питає, позираючи через засік на чоловічу постать, закидану снігом.
— Що це у вас стоїть на дорозі? — допитується голос.
— Хто там такий? — обізвалася й Христя.
— Се я.
— Хто — я?
— Грицько Супруненко, зборщик. Пустіть хоч у хату… Оце б'є яке! Оце закуйовдило!
За Грицьковою поміччю засік посунули в сіни і в хату увійшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняці, досягав головою аж до самої стелі.
— Здорові! — привітався він, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи ціле руно посивілого волосся на голові, своє довге суворе лице, насуплені брови, здоровезні намерзлі вуса.
— Здорові! — одказала Пріська.
— З сим днем, що сьогодні!
— Спасибі.
— Пилип дома?
— Немає.
— Отак же! На чорта й краще!.. А мені його треба. Де ж він?
— Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досі немає, — зітхнувши, одказує Пріська.
— На чорта й краще! — одно своє Грицько.
— Що ж там таке?
— Що? подушне! — грізно гуконув Грицько, пройшовшись по хаті та вдаривши ногу об ногу.
— Не знаю, — каже, помовчавши, Пріська. — Коли вернеться — скажу… Узяв трохи хліба продати, якщо продав…
— Та я цю пісню не від одного чую! — перебив Грицько. — Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: іди!.. Отака путь… х-хе!
— Чого ж се так припало? — пита Пріська.
— Гаспид їх знає! От нещастя! — чухаючи потилицю, промовив Грицько. — Вони там по ярмарках гуляють, горілку п'ють, а ти по їх ходи та збирай…
Пріська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячішого чоловіка на селі, як він. Розсердити його — як раз плюнути; а коли розсердився — як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. І Грицько мовчав, ходив по хаті, хукав та тер руки, бив чобіт об чобіт.
— А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, світ! — сердився Грицько. — Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би гроші давали.
— Що ж, як немає грошей, — йому тихо Пріська. — Хіба б не радніші віддати?.. Коли й заробити нігде.
— Брехня! — обірвав Грицько. — То така вдача ледача, така звичка бісова! Сповадились так: ходи по їх разів по десять та проси, у ноги кланяйся!.. А нема того, — слідує з тебе — і віддай, коли слідує. Так же ні: краще в шинку проп'ю, ніж в казну віддам.
— Було б що віддавати, — усміхаючись, каже Пріська, — а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть і драти?
— Не нашого то ума діло… Сказано — дай, то й віддай.