Другі, кого не питала Пріська, казали, що не бачили і в вічі її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снігом; нахвалялися, що зроду-віку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лічити — хто ногу, або руку, або ніс одморозив… І поліція, і станові їздять усюди, розривають бурти снігу та вибирають задубілих… «Як дров тих наскладано у поліції!» — додав Петро Усенко.
Вернулася Пріська додому заплакана та зажурена. Христя собі плаче; одна одній слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня іде подушне правити — і сьогодні іде, і завтра іде.
— Де ж мені його взяти? Бач же — Пилип не вертається, — плачучи, одказує Пріська.
— Винокурню закурив, мабуть! — доїдає Грицько. — Усі уже вернулися, а його немає.
— Може, вже й не вернеться ніколи… — каже Пріська.
— Не візьме його лиха година! Такого ніщо не бере! — кричить Грицько, та повернеться ще до Христі і почне їй голки заганяти… все про хлопців їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще більше не роздратувати.
Грицько — багатир, дука: у його три пари волів, дві шкапи, ціла сотня овець; два двори — один у найми дає, у другому сам з жінкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федір і з себе гарний, робочий, слухняний; горілки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковій Хіврі, хоч поганій, зате багатій дівці, а Федір візьми та й одкинься: «Ні за що не візьму Хіврі». — «А кого ж тобі? Попівну яку?» — «От, — каже Федір, — гарна дівка у Притики — Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотів наскрізь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що має?» — грізно спитався. І вже більше Федора не силував.
З того часу ніколи не минав случаю тим або другим Притиці насолити. А Федір, як на те, дедальше все більше припадає до Христі; не так вона до нього, як він до неї липне. Люди по селу почали гомоніти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив і нахвалявся, що він сього Притику з усією сім'єю з світу зжене; так ото Христю де стріне, зараз і почне їй очі хлопцями вибивати. От і тепер: не одну, не дві голки загнав він і без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопців, коли у своїй хаті таке лихо? Уже Пріська вступилася за неї.
— Що це ти верзеш таке, Гриньку? — спитала. — Коли не побачиш Христю, то все хлопці та хлопці…
— А ти глядиш за своєю дочкою? — грізно запитав Грицько. Защеміло, заболіло материне серце. І без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
— Гляди вже ти краще за своїми дітьми, а не прийшов чужих учити… — образливо одказала вона.
— І навчу!.. навчу! — гукає Грицько.
— Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очі, то більше б побачив, — не витерпіла Пріська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.
— А ти мені не кажи сього… І ти чарівниця, і твоя дочка така! Ви тільки й знаєте хлопців заманювати та чарувати.
— Яких хлопців? — здивувалася Пріська.
— Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звів? Хто його напував, підкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!
І, блиснувши, мов гострими ножами, очима, він стукнув дверима та й потяг з хати.
До лиха — та ще лихо; до печеного — та ще вогню прикладають…
— Що се, Христе, кажуть? За кого се кажуть? — з докором і сльозами повернулася вона до дочки.
Та стояла, як стіна, німа, як крейда, біла. Вона злякалася тії бучі, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матері, так і вдарилася в сльози.
— Так це правда?.. правда?.. — кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.
— Мамо, мамо!.. Ні єдиного слова правди немає! — ридаючи, одказала Христя.
Пріська не знала, чому вірити, кого слухати. Думки у її голові плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завірюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипів, вона баче його безпомощного, як він ховає одубілу голову в сніг… серце її рветься надвоє; то — перед очима недавня спірка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знає! Хіба признається винувата дочка матері?.. І її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очі. Господи, яка їй мука! яка люта та тяжка мука!