Одарка не вспіла одказати, як закричали діти: «Бабуся! бабуся!» Оленка, простягаючи до неї свої пухкі та білі рученята, світила чорними очицями й нетвердо вимовляла: «Бач… бач… біля… купалася…» Пріська підійшла до Оленки і, взявши за ручку, цілувала малі пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:
— Бабусю! Бабусю! А дивіться, як я пурну… Дивіться — з головою!
— Гарно, гарно, — похвалила Пріська, припадаючи до Оленки.
— Ви-бо не дивитесь, — гукав Миколка. — Дивіться-бо.
Пріська мала повернутися і до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очі й затуляючи носа, прилягав у ночвах.
— А що, глибоко? — допитувався.
— Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…
— Е-е, я не втоплюся. Я вмію плавати, — храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.
Привітавши дітей, Пріська повернулася до Одарки:
— Що, не було? Не вертався?
— Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час і бути, а його немає… Сідайте. Підождемо трохи, як не буде — пообідаємо разом.
— Спасибі тобі. Я так тільки, довідатись… — зітхнувши, одказала Пріська і мала була йти. Одарка не пускає.
— Тільки підете — розсердюся й ніколи до вас не прийду! — посварилася вона.
Пріська зосталася. Тільки що всілася, Миколка, виполоскавшись, виліз із ночов і Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: «Тпрру!»
— Карпо! Карпо! — скрикнула Пріська і мерщій надвір.
Стрівши Карпа, вона разом і здоровкалася, і допитувалася:
— А що, як Христя? Чи жива-здорова?
— Та Христя тута! — каже Карпо.
— Як тута?! — скрикнула злякана Пріська.
— Тута… Приїхала.
— Коли приїхала? Де приїхала? — бурмоче Пріська. По її старому обличчі бігають смуги і радості, і разом нестямної муки; очі горять; вся вона труситься.
— Христя пішла до вас, — каже Карпо.
Пріська кинулася до свого двору і стрілася з дочкою коло воріт.
— Здрастуйте, мамо! — гукає Христя веселим дзвінким голосом, підбігаючи до матері. — Чи ждали? чи сподівалися?
Мати стоїть проти дочки, німа-мовчазна уп'яла в неї свої потухлі очі.
— Матінко! Не пізнаєте мене? — спитала Христя.
— Христе! Дитино моя! — простогнала Пріська, обнімаючи дочку, і заплакала.
Тут саме підбігла Одарка. Вона постояла, поки вітались дочка з матір'ю, потім підійшла до Христі, поздоровкалася, поцілувалася з нею.
— Ач, яка молодець Христя! — каже Одарка. — Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити — то й не сподівалися.
— А я так, несподівано, — весело щебече Христя.
— Молодець, молодець! — одно плеще Одарка, обдивляючись.
— Чого ж ми стоїмо тут? Ходімо хоч у хату, — опам'яталася Пріська.
— Ідіть, — каже Одарка, — побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: гріх тобі буде, як до нас не забіжиш!
— Забіжу, не забуду!
Сусіди розійшлися: Пріська і Христя пішла до своєї хати, Одарка — до своєї.
— Як же ви тут живете? — допитується дочка у матері, увійшовши в хату і обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Після міських покоїв їй своя хата здалася такою тісною-невеличкою. Бач! вона скільки літ прожила тут, а й не примічала досі сього…
— Як живемо? Звісно, як живемо, — бубоніла Пріська. — Живемо, та й годі! Смерті дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого — скубуть. Коли б не ці Здори… Та годі! Хіба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
— Я? Про мене не турбуйтеся, матінко. Добре мені там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, — дай їй, господи, і щастя, і здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матері; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не піде замарно: я, каже, сама віддам гроші… Прохала вас до себе в гості. Скажи, каже, хай прийде: як рідну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж і достається часом їй… Воно, мабуть, усім добрим так достається!
Пріська важко зітхнула. Вона задумалася над послідніми доччиними словами. Відкіля вони в неї? Досі вона ніколи такого не казала і в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила — дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє від матері свою лиху годину, щоб не вразити її серця… І сльози почали підступати під горло, давити…
— Ви плачете? Мамо! — скрикнула Христя, зиркнувши на матір.
— Ох, тільки гляну на тебе — так і заллють сльози!..
— То ви не вірите? — спитала Христя. — Так от же — хай мене хрест поб'є! — коли я брешу. І чого б я стала брехати, коли б мені погано там було?
— Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, — утираючи сльози, замовила мати. — Я не від того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобі там — і гаразд, дочко; а погано — уже ж я нічим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги — їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обідати, бо й я ще нічого не їла.
Стара хутенько схопилася і кинулась до печі.
— Не знала, що ти будеш. Не сподівалася… хоч би курочку зарізала та з нею борщ зварила, а то — затовкла салом, та й годі, — гомоніла Пріська, насипаючи борщу у миску.