Сіли обідати. Христя взялася за ложку… «От і сіли обідати, — гіркий наш обіде!» — згадала Христя пісню. І було від чого: борщ, наче окріп, парував перед ними. Вона покуштувала — ні солі досить, ні приварку не видно, одні бурякові крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.
— Недобрий, дочко? — спитала мати. — Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра візьмеш? Погріб у нас невисокий, — картопля зимою померзла, а на весну — так драглями і взялася; насилу назбирала півклуночка посадити. М'яса і в заводі не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солі зосталося жменя, — потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни — що-що, а люблять ласо поїсти.
— Та страва добра, — одказала Христя.
— Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до каші — і каша пройшла димом. «Постаріла мати, — подумала вона. — Колись яку добру кашу варила, а тепер от не догляділа, що й димом пройшла». І наче що обценьками їй серце здавило. Пріська собі, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
— Ви саме обідаєте. Піду, — думаю, — хоч подивлюся на Христю, як там вона.
— Та ще вашої Христі і біс не візьме! — жартуючи, одказує Христя.
— Оце, дивись!.. Навіщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб і не брав. Щоб ти скоріше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе і мати он плаче, та й мені ніяково: прийду до вас — пусто, підемо до нас — недостає чогось. Отак зійдемося з тіткою, посидимо, згадаємо тебе, — як там вона повертається у світоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годі згадувати?
— Було всього, — одказувала, зітхнувши, Христя.
— Правда, дочко, правда: всього часом буває.
— Часом — з квасом, а порою — з водою? — каже Одарка.
— Атож. Чого в світі тільки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! — одказує Пріська.
Більше розмовляла Одарка з Пріською: Христя слухала і мовчала. Їй сумно було слухати ту важку розмову. Хіба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хіба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад — знову його застане; ніде воно не дінеться. А тут, наче зговорилися, — тільки про те й річ.
— Чи Горпина дома? Хотілося б мені її бачити, — спиталася Христя, щоб перервати розмову.
— Дома, дочко. Пообідаємо, то, коли хоч, і підеш.
— Я вже не хочу їсти, — одказала Христя, устаючи і хрестячись.
— Така ж ти, — сумно сказала мати, підводячись, і почала прибирати з столу.
— Я на хвилину, мамо; тільки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, — весело замовила Христя, збираючись виходити.
— То вже бог його знає, чи Одарці довго прийдеться посидіти, — сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
Пріська тільки зітхнула. Обох їх уразило — чого так швидко утекла Христя?! «Приїхала до матері в гості, — думала Одарка, — і побігла до чужих!»
— Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи ні? — спитала, помовчавши, Одарка.
— Отак, як бач! — гірко одказала Пріська. — Хвалиться: хазяйка — добра людина, а проте — бог його знає! Може, таку ману пуска: всі вони спершу добрі, поки не осідлають; а насіли — вези, не вгинайся!
— Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! І на ніч у двір пустила, і нагодувала, напоїла.
— Гей, ти, дівко! Дівко! — донісся знадвору Карпів голос. — Куди се?
— Прощайте! Піду, — одгукувалась Христя.
— Бач — добра: матір покинула, а сама навдьори!
— Хто се? — спиталася Пріська, дослухаючись.
— Карпо йде. Видно, стрівся з Христею.
Незабаром і Карпо увійшов, несучи в руках клунок.
— Здрастуйте в хату! — привітався він.
— Здоров, Карпе!
— Оце стрів вашу, побігла кудись. Рада, що вирвалась…
— То вона до Горпини. Молода… бажається усіх зразу оббігати, — одказала мати.
— А я вам гостинці приніс. Хазяйка кланялась і гостинця передала. Очі у Пріськи заграли, побачивши високу білу булку і пухку паляницю. Поцілувавши, вона прийняла хліб з рук Карпових і положила на столі.
— Бач, як у городі печуть; у нас так не вміють, — хвалила Одарка, розглядаючи булку.
— Коло того ходять — одно діло знають. Нам як не приходиться того хліба їсти, то й пекти не навчились, — одказала Пріська.
— Чого ж воно так: як городянам, то, небійсь, і булка, а нам — чорний хліб з остюками? — спитала Одарка.
— Так воно вже завелося: город усе краще собі бере.
При сім слові Одарка глибоко зітхнула.
— Пани та багачі! — нешвидко додала вона до свого зітхання.
Її ніхто не піддержав. Карпо повернув розмову на іншу річ: він почав розказувати про поїздку, про хліб, про город, про Христину хазяйку.
— Ще й хвалити бога, що Христі так лучилося, — зовсім-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рідна мати!