— Отак же! — увіходячи в хату, сказав Карпо. — З волості зараз наряд буде. Не можна й ховати…
— Чому? — дивуючись, спитала Одарка.
— Та бач же — все те гаспидське діло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, ніякого ладу не буде.
— Близький світ — до станового! Тридцять верстов — немала путь! Днів три пройде, поти до його та від його.
— Хоч би й тиждень — все їдно!
Одарка тільки здвигнула плечима, устала і почала світити світло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душі, та свої клопоти ближче. Заклопоталася й Одарка, засвітивши світло… Ніч надворі: діти куняють, а вона ще й вечері не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди і за топливом, і за борошном.
— Пождіть трохи, діточки, я зараз галушечок зварю, — кидається до сонних дітей.
— Мамо! — обізвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матірне лице трохи прояснилося.
— А що, дочко?
— Ти казала: умерла… Хто умерла?
— А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.
— Ба-бу-у-у-ся, — здивувався Миколка.
— То оце й не буде бабусі… Бабусю в яму — бах! — каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
— Бух! — одказала, гірко усміхнувшись, Одарка. — Довго ще, поки буде «бух», — додала, замішуючи галушки в макітрі.
— Бухкай же скоріше вечерю, — сказав Карпо, — а я піду довідаюсь, що там робиться, — і напрямився з хати.
Одарка тільки тоді згадала, що вона без платка.
— Карпе! чув? — гукнула вона з сіней надвір.
— Агов? — обізвався той.
— Не забудь узяти там платка.
— Якого?
— Мого. Треба ж було чимсь закрити очі.
— Добре, — сказав Карпо.
Одарка вернулася до роботи. Дітвора сиділа в кутку на полу і дивилася, як мати крутилася, їй справді було скрутно. Вогка кістриця більше лущала, ніж горіла, і, щоб піддержувати вогонь, Одарка раз по раз бігала до печі підкидати сухої соломи. Оце спалахне віхоть — ясний світ пробіжить по хаті, заграє на чорних шибках вікон, освіте затурбовану голову Одарки, одкине від неї довгу-предовгу тінь на стіну, ходе-бігає та тінь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне світло — і тінь Одарчина кудись зникне, і сама вона покриється темнотою… Одарка знову біжить до печі, підкидає новий верчик… Знову світ осіяє, знову Одарка поспіша до макортета, знову постать її колишеться, і чорна тінь бігає по стіні.
— Дивись, дивись… Он мамина рука… Он — голова… ніс, — каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стіну.
Та глянула — і обоє зареготалися: такою їм здалася чудною біганина тії тіні по хаті. Одарка рада, що хоч тим дітвора забавилася; одно знає — поспішає з вечерею…
Аж ось і вечеря поспіла. І давати б — Карпа немає. Що там його додержує?
— Посидьте, діточки, трохи… Я зараз батька покличу, — сказала вона, юркнувши з хати.
У Притичиній хаті ледве тліє невеличкий каганець на комині, кидаючи з-під стелі жовтуватий світ. Угорі ще сяк-так освічує він сумну оселю, а з долівки встає чорний морок і піднімається вгору. Прісьчин труп, прикритий Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлілої соломи, чорніється на полу. Коли-не-коли упаде на його бліда смужечка світу, пробіжить по верху, мов ворухне платком, і — злякана — стрибає угору… На лаві під стіною сидять Панько, Кирило, Карпо — німі-мовчазні, немов до стіни прибиті.
— А що тут у вас — благополушно? — уступаючи в хату в шапці і з люлькою в зубах, питається Грицько.
— Що ж би тут?.. Он мертва лежить, — одказав Панько, ткнувши пальцем на піл.
Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.
— Ось Карпо прийшов за платком, — почувся голос Кирилів. — Жінка його старій очі закрила, так він хоче тепер узяти… Чи оддать?
— А хто бачив, як вона очі закривала?
— Ми не бачили… Він каже.
— Не можна. Поки становий не приїде — не можна, — одказує Грицько.
— Свого та й не можна? — спитався Карпо.
— Свого? — буркнув Грицько, сплюнувши. — А почім ми знаємо, що воно твоє? — повернувся до Карпа. — Може, хто й задавив стару та прикрив зверху платком…
У Карпа мороз поза спиною пішов від тих слів… «Оце так! Оце ще з-за платка напасть буде!» — гамселило, наче молотком, у його голову… «Адже ж за гроші напалися?..» Нерадісні почування проймали Карпа наскрізь.
— Карпе! Карпе! — донеслося до його.
Зирк — Одарка на порозі.
— Іди додому вечеряти.
Карпо кинувся.
— Та он… не можна, кажуть, платка брати, — несміло повідав він жінці.
— Чому не можна? То ж мій платок! — дивується Одарка.
— А так — не можна та й годі! — суворо одказав Грицько. — Ми знаємо, що він твій? — спитав він, пустивши на хату цілий клубок диму.
— Та я знаю, що мій. Бо ним я старій очі закривала.
— А хіба ми були при тому? бачили? — допитується Грицько.
— Чому ж ви не були? Де вас носило? — закипаючи, каже Одарка. — Ви, бач, напасть навести на чоловіка, скоротити йому віку — митці, а очей закрити вмирущому — вам важко!
— Та ти не бришкай так! — визвірився Грицько. — Що ти тут таке?
— А ти що?.. Он вмируща лежить, — тикає рукою Одарка, — душа її по хаті носиться, а ти став над нею кадити люлькою!.. Звичайний, нічого сказати, — одрізала Одарка.
Грицько стояв, витріщивши баньки, і не знав, що йому на те одказати.