— Ходім, Карпе. Хай платок тут зостається. Може, піде туди, куди й два карбованці старої пішли! — додала Одарка, виходячи з хати.
Карпо поплівся за нею. Панько й Кирило, похнюпившись, сиділи на лаві. Один Грицько стояв серед хати, неначе скаменілий.
— Отаке! — нешвидко промовив, приходячи до помки. — І біси його батькові! Голе, як бубон, а гостре — як бритва! Ви ж глядіть мені, щоб, бува, умерла та не втекла куди, — додав, повертаючись до Панька та Кирила, і пішов з хати.
— Нічого, одрізала! — сказав Панько.
— Та так йому й треба! Розібрався — так розібрався! Ще це староста занедужав, довелося за старосту бути, — так куди! — без дрюка і не підступай. Бач, як панує: гляди мені та гляди!.. Сам погляди! — каже Кирило.
А що Одарка каже?
Нічого. Ще більше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дітям, а сама й не приторкалася — слала постелі замість вечері. Карпо собі ліг, не вечерявши, і хоч тихо лежав, а й йому не спалося… «Що, як справді Грицько таку напасть зведе на них? Хіба йому що? Ні бога в животі, ні гріха — на душі, ні жалості в серці… Та ще як пригадає за землю», — подумав Карпо.
— І треба тобі було тим платком очі прикривати? — сказав він, почувши важке Одарчине зітхання.
— А що?
— Та так… Пропаде ще платок… — звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадісною звісткою.
— Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвіл ховати, то не кому прийдеться — як не нам… Скажемо Христі, коли вернеться, що користь з землі буде наша — от і все.
— Коли то ще буде! — сумно одказав Карпо і замовк.
На ранок обоє повставали, наче п'яні, і зразу розбіглися: Карпо пішов скоріше на поле, Одарка зосталася дома. В обід зійшлися, щоб мовчки поїсти страви, і знову розійшлися до вечора. За цілий день одне одному слова не сказало. Так минув і другий день, і третій, на четвертий рано прибігає Кирило.
— Прислано від станового — ховати, — привітавшись, сказав він. — Уже і дозор зняли.
— Хто ж буде ховати? — питає Одарка. — Чи не той, хто наряджав сторожу?
— Цебто Грицько? — здивувався Кирило. — Той заховає! — додав далі, скрутнувши головою.
— А що, зігнувся б? — пита Одарка.
— Та годі тобі! — перебив її Карпо, якось вільно зітхнувши. — Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Гріх нам буде не знарядити її на той світ. Біжи, лиш, Одарко, по жінок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.
— А чому ж! Можна! — згоджується Кирило.
— От і добре. Уже пообідаємо разом, — додає Карпо.
Одарка зразу кинулась на село збирати жінок, бабів, а Карпо з Паньком — за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворі труну з дощок збивати.
Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скоріше порядок умирущій дати, та ніяк того діла в один день не скінчиш, — багато заходу. Стару обмили, нарядили і положили на столі. Одарка сама хрест виліпила з воску і свічку засвітила в головах… Тліє та свічечка, кидає жовтий світ на почорніле лице вмирущої… У хаті тихо, ніхто не читає над покійницею, — тільки старі бабусі кругом обступили стіл, і хіба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, і тим зворухне незамутну німоту… А надворі — рай: сонце, наче панна у пишному одягі, розгулялося-розігралося; сонячні па́роси так і носяться в прозорому повітрі, так і прищуть золотими стрілами; гнуться, ламаються, осідають іскорками на пишно убрану землю, на розкішно вкриті листвою садки… Пташки лящать, теркотять, співають; щебече соловейко і своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива іволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалібніше туркоче; цвірінькають джикуни-горобці, а до їх з високої високості, неначе срібний дзвінок, доноситься жайворонкова пісня… Рай — та й годі! Все живе, радіє… Шматочок того раю забігає й у Прісьчину хату: то сонце ускоче у вікно, забіга зайчиками по стінах, по долівці; то пташина пісня долетить у розчинені двері… Шкода, що ніхто того не бачить, ніхто того не чує! Сама господиня навіки заснула, а її товаришки — німують кругом неї…
Не додивлялись до світової краси Панько і Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспішали з роботою, та поспіли, коли вже почало сонце сідати. Разом з ними поспів і Кирило, одливши труну немов на заказ, — хоч і соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярській, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пільно пригнав Кирило.
Увечері Карпо збігав до батюшки і за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати — батюшка обіцяв зайти на цвинтар, бо однак він живе недалечко від його.