Повна темрява. Без зірок полностью

Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм сином у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін-стрит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»[76] і найкраща домашня вершкова помадка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там стояв дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи Галлатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уявляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Стівенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Коли тут з’явиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про Шен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай верзе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує його на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони зможуть її вберегти».

Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній фабриці «Білт-Райт»[77] і знову познайомився з бритвеним лезом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховій респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно. Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схожість.

— Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Вона була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так?

Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже більше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розумію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шекспіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувалася б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого?

Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті[78], знаному також як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, продовжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, людина, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Мабуть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — вони завжди залишалися моїми постійними компаньйонами) я завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть після смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми, я намагався перемогти труп у колодязі. Її та її почет.

Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт-Райт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зарплатній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я тоді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді тривала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітники прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продукцією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг навіть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбиральному конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора.

Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів.