Щороку Тесс відгукувалася на дванадцять повністю оплачуваних запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом виходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсійний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки?
Отже, мала вона вдачу кмітливої білочки, котрій добре живеться з гонорарів за книжки... Але горішки на зимовий час відкладати не забувала. Упродовж останніх десяти років Тесс щороку вкладала від дванадцяти до шістнадцяти тисяч у свій накопичувальний фонд. Через хитання ринку акцій загальна сума поки ще не була такою, як їй мріялося, але вона запевняла себе, що якщо не переставати трамбувати, все з нею мусить бути гаразд; усередині неї працював невеличкий, але потужний двигун. Крім того, щороку вона також зголошувалася щонайменше на три безоплатні виступи, аби підмаслити собі сумління. Цей часто дратівливий, внутрішній орган не турбував її, коли вона брала чесні гроші за чесно виконану роботу, хоча подеколи й смикався. Либонь, тому, що плескання язиком та писання автографів на книжках не відповідали тій концепції праці, задля усвідомлення якої її виховували.
Окрім гонорару щонайменше дванадцять сотень доларів, вона висувала ще одну вимогу: щоб їй зручно було самій доїхати машиною до місця виступу та щоб дорогою туди й назад не треба було робити більше однієї зупинки на ночівлю. Це означало, що вона рідко заїжджала кудись далі Ричмонда в південному напрямку або Клівленда в західному. Одна ніч у мотелі нагороджувала їй втомою, але була ще стерпною; дві вибивали її з нормального стану на тиждень. До того ж Фрітці, її кіт, ненавидів залишатися сам на хазяйстві. Він це ясно давав зрозуміти, коли вона поверталася додому, плутаючись у неї між ногами на сходах та знічев’я випускаючи пазурі, коли вже всідався у неї на колінах. І хоча Петсі Макклейн, найближча її сусідка, чудово справлялася з його годуванням, він майже не їв як слід, поки Тесс не поверталась додому.
Справа була зовсім не в тім, ніби вона боялася літати чи остерігалася обтяжувати організацію, яка її запросила, дорожніми видатками, вписувала ж вона до загального рахунку ночівлю в мотелях (номери завжди комфортабельні, але ніколи шикарні). Просто вона це ненавиділа: всі ті натовпи й принизливе сканування всього тіла, ненавиділа те, як авіакомпанії останнім часом підгребли під себе все, що зазвичай було безплатним, усі ті затримки... і той невідворотний факт, що ти перестаєш бути сама собі хазяйкою. Оце-то й було найгіршим. Щойно пройдеш ті їхні безкінечні контрольні пункти та отримаєш врешті дозвіл зайняти місце на борту, як от їй вже й віддав найціннішу зі своїх цінностей — власне життя — в чужі руки.
Звісно, те саме стосується швидкісних магістралей та федеральних шосе, якими вона майже завжди користувалася у своїх поїздках. Якийсь п’яниця міг не впоратися з керуванням, перескочити роздільну лінію і лобовим зіткненням покінчити з твоїм життям (самі-то
— Можу закластися, що в попередній інкарнації ти була водієм-далекобійником, — проголосила якось Петсі Макклейн.
