Вона не знала. Не могла уявити свого життя після цього вечора у покинутій крамниці і ночі у трубі з гнилим листям, що набилося їй під поперек, але, може, вона й не мусить думати в цей бік. Може, їй сконцентруватися на тому, щоб дістатися додому, до Фрітці, і згодувати йому цілий пакет «Вишуканого бенкету»[109]. Вона ясно побачила коробку з кормом. Як та мирно стоїть на полиці в її затишній коморі.
Тесс перевернулася на живіт і почала підводитися на ліктях, збираючись проповзти всю трубу. І тут же побачила, з чим вона сусідить у цьому кульверті. Один з трупів уже майже перетворився на скелет (з витягнутими, немов у благанні, кістлявими руками), але на голові ще залишалося достатньо волосся, щоб Тесс упевнилася, що це труп жінки. Іншу фігуру можна було б сприйняти за магазинний манекен із дуже понівеченим лицем, якби не вирячені очі й висолоплений язик. Цей труп був свіжішим, але його вже покуштували тварини, тож навіть у темряві Тесс змогла розгледіти оскал зубів мертвої жінки.
Якийсь жучок виплутався з волосся манекена і скотився долі по містку мертвого носа.
Тесс хрипло заверещала, рачкуючи геть із кульверта, і підхопилася на рівні, вимоклий одяг прилип їй до тіла вище талії. Нижче талії вона була гола. Хоча вона й не зомліла (принаймні сама гадала, що ні), якийсь час її притомність перебувала в дивакуватому стані розбалансованості. Озираючись на наступну годину з відстані в часі, вона думатиме про неї, як період затемнення, освітлюваний спорадичними спалахами. І в кожному з тих іррегулярних спалахів ходитиме понівечена жінка зі зламаним носом і кров’ю на стегнах. І знову зникатиме в темряві.
Вона перебувала у крамниці, у великому порожньому центральному приміщенні, котре колись було поділене проходами між полицями, під задньою стіною (либонь) заморожені продукти, а пивний кулер (напевне) тягнувся вздовж усієї дальньої стіни. Вона перебувала серед запахів покійних маринадів і кави. Він чи то забув її костюмні слакси — мабуть, коли підбирав свої цвяховані дровиняки, — чи збирався повернутися по них пізніше. Вона витягла їх з-під прилавка. Під ними знайшлися її туфлі і телефон — розтрощений. Авжеж, він мусить колись повернутися. Десь з неї спав той еластичний вінчик, яким було стягнуто її волосся. Згадала (непевно), як ото згадується щось, що було в ранньому дитинстві, про якусь жінку, котра на початку цього дня нібито питала в неї, де вона їх купує, і неочікувані аплодисменти, коли вона відповіла, що в «Джей-Сі-Пенні». Подумала про велетня, як він співав «Брунатний цукор», — той його верескливий монотонний дитячий голос — і знову зомліла.
Вона йшла у місячному світлі поза крамницею. Її тремтячі плечі покривав якийсь рваний шматок килима, хоча вона й не пам’ятала, звідки його дістала. Килим був брудний, проте теплий, і вона закуталася в нього щільніше. У голові їй зринуло — вона
— «Севен Ап»[110], — промовила вона; голос прозвучав хрипло, але виявився цілком керованим. — Ось що це таке. Він сподобається тобі, а ти йому сподобаєшся.
Вона почула власний голос, як той здіймається в пісні. Вона мала гарний співочий голос, а після придушення він набув якоїсь неочікувано приємної надірваності. Це звучало так, ніби тут, у місячному сяйві, зараз заспівала Бонні Тайлер[111].
— «Севен Ап» смакує добре... як і мусить сигарета![112]
Їй дійшло, що це неправильно, а якщо навіть і навпаки, вона мусить співати щось краще за довбані рекламні джингли, поки в її голосі зберігається ця приємна надірваність; якщо тобі випало бути зґвалтованою й покинутою нібито мертвою поряд з двома гниючими трупами, з цього мусить народитися хоч щось гарне.
«
Але тут вона знову знепритомніла.
Вона сиділа на камені й гірко ридала. Брудний уривок килима все ще покривав її плечі. В промежині їй боліло і пекло. Кислий смак у роті говорив про те, що десь між ходінням навкруг крамниці й сидінням на цьому камені вона блювала, але цієї дії вона не пам’ятала. Пам’ятала лише, що...
