Повна темрява. Без зірок полностью

Таблоїди на кшталт «Пост», поза всякими сумнівами, ілюструватимуть новину її десятилітньої давності фотографією, зробленою ще в той час, коли вийшла друком її перша книжка про В’язальне товариство. Тоді їй не було й тридцяти, попелясто-біляве волосся довгим каскадом спадало їй за спину, і свої гарні ноги вона любила демонструвати з-під коротких спідниць. До того ж (вечорами) взувала босоніжки на високих підборах, котрі деякі чоловіки (от хоч би той велетень, певне) називали не інакше, як черевичками «трахни-мене». Вони не напишуть, що зараз вона на десять років старша, на двадцять фунтів важча і була одягнена в поміркований — ледь не старосвітський — діловий костюм, коли на неї було вчинено напад; такі подробиці не личать того ґатунку історіям, що їх люблять подавати в таблоїдах. Стаття буде формально респектабельною (деякі натяки читатимуться поміж рядків), але саме її давнє фото розповість справжню історію, ту, яка, либонь, передувала винайденню колеса: «Вона сама напросилася... і отримала те, чого прагнула».

Чи реалістичний такий розвиток подій, чи це лише її сором і вельми понівечена самооцінка малюють їй в уяві найгірший зі сценаріїв? Та частка її особистості, що прагнутиме ховатися в кущах навіть після того, як вдасться розпрощатися з цією дорогою, з цим жахливим штатом Массачусетс і повернутися до свого безпечного будиночка в Сток-віліджі? Не могла вона цього знати і припускала, що правдива відповідь лежить десь посередині. Єдиним, що вона знала напевне, було те, що про неї повідомлять геть усі національні медії, чого так прагне кожна письменниця, коли випускає чергову книжку і чого не бажає жодна, коли її зґвалтували, пограбували й покинули, вважаючи мертвою. Вона ніби в живі очі побачила себе на Часі Запитань, як в аудиторії піднімається чиясь рука й лунає: «А ви ніяким чином його не заохочували?».

Це нонсенс, навіть у своєму теперішньому стані Тесс це розуміла... проте вона також розуміла, що, якщо ця історія випливе, хтось — якийсь він чи вона — десь, колись обов’язково піднімуть руку і запитають: «А ви збираєтеся про це написати?».

І що їй тоді відповідати? Що вона зможе на це відповісти?

«Нічого, — подумала Тесс. — Я втечу зі сцени, затупивши руками вуха».

Але ні.

Ні, ні, ні.

Правда полягає в тім, що перш за все ні на якій сцені вона не стоятиме. Хіба зможе вона знову проводити читання, давати лекції, підписувати на книжках автографи, пам’ятаючи про те, що там може з’явитися він, усміхаючись їй із задніх рядів? Усміхатиметься з-під того свого дикого картуза, поплямованого білими підпалинами? Імовірно, з її сережками в кишені. Перебиратиме їх пальцями.

Від думки про заяву до поліції в неї запалала шкіра, вона відчула, як її обличчя навіть серед цієї пустки, на самоті з темрявою, буквально перекосило від сорому. Нехай вона не Су Графтон[116] і не Дженет Іванович, але, говорячи прямо, вона й не якась там пересічна персона. День або й два про неї говоритимуть навіть на Сі-Ен-Ен. Світ дізнається, що якийсь скажений, усміхнений велетень забив заряд авторці «Вербового Гаю». Навіть той факт, що він прихопив із собою сувенір — її трусики — може зринути. На Сі-Ен-Ен про це промовчать, але ж «Націонапьний дознавач»[117] та «Погляд усередину» подібної цнотливості позбавлені.

«Джерела зі спідства повідомляють, що в шухляді звинуваченого у зґвалтуванні письменниці знайдено її трусики: голубі, облягаючі стегна, бренд «Вікторія Сікрет»[118], з мереживними окрайками».

— Я не подаватиму заяви, — промовила вона. — Я не можу про таке повідомляти.

«Але там були інші, до тебе, можуть бути й нові, після те...»

Цю думку вона відштовхнула геть. Занадто вона була змореною, щоб іще думати про те, яких меж може сягати її моральна відповідальність. Про це вона поміркує потім, якщо Бог нагородить її цим «потім»... а схоже, що Він таки має це на увазі. Але не тут, не посеред порожньої дороги, де за кожним зблиском рухомого світла може критися її ґвалтівник. Їхній. Він тепер став їхнім.