Ні. Він — один із де Вордів. Варта існувала для тих, хто не міг сам розв’язати свої проблеми. Зрештою, що йому загрожувало в найгіршому разі?
Та стільки всього, подумав він, рушаючи далі, що навіть важко вирішити, який варіант був би найгіршим.
Посеред зали сяяла ціла галактика свічок. У потьмянілих дзеркалах на стінах вони відбивалися зграєю глибоководних риб.
Вільям проминув перекинуті крісла. Одне з них, утім, стояло правильно.
Він зупинився.
— А… Вільяме… — сказало крісло.
Вельможний де Ворд повільно потягнувся, випростався з обіймів шкіряного крісла й став у сяєві свічок на весь зріст.
— Батьку, — сказав Вільям.
— Я так і знав, що ти сюди прийдеш. Твоя матір теж полюбляла це місце. Звичайно, тоді… все було інакше.
Вільям промовчав. Що було, те було.
— По-моєму, все це божевілля має нарешті припинитися, як думаєш? — сказав вельможний де Ворд.
— Гадаю, батьку, воно саме припиняється.
— Схоже, ти маєш на увазі не зовсім те, що мав на увазі я, — сказав вельможний де Ворд.
— Я не знаю, що ти мав на увазі, — сказав Вільям. — Я просто хочу почути від тебе правду.
Вельможний де Ворд зітхнув.
— Правду? Я хотів, як краще для міста. Колись ти це зрозумієш. Ветерані веде нас до руїни.
— Еге ж… але… з цього моменту й виникають ускладнення, чи не так? — сказав Вільям, дивуючись, що його голос досі не тремтить. — Я маю на увазі, що так говорять усі. «Я хотів як краще», «Мета виправдовує засоби» — завжди одне й те ж саме.
— То ти не згоден із тим, що настав час для правителя, котрий дослухається до думки громадян?
— Можливо. Але яких саме громадян ти маєш на увазі?
Ласкавий вираз обличчя вельможного де Ворда різко змінився. Вільям не міг не здивуватися, що це сталось лише зараз.
— То ти збираєшся написати про все це у тому своєму папірці?
Вільям не відповів.
— Ти не маєш доказів. І ти це знаєш.
Вільям ступив до озера світла, і вельможний де Ворд побачив записник.
— У мене достатньо доказів. І це — головне. Все інше з’ясує… слідство. Ти чув, що Ваймза називають «тер’єром Ветерані»? А тер’єри не здаються — вони риють і риють, доки не викопають те, що шукають.
Вельможний де Ворд поклав руку на руків’я меча.
Вільям сказав про себе: Дякую. Дякую. Досі я не міг повірити…
— Честь для тебе нічого не значить, авжеж? — спитав батько. Його голос лишався тим самісіньким — тобто голосом до пори притлумленого гніву. — Що ж! Пиши — але я на це плювати хотів. І на Варту теж. Ніхто не давав розпоряджень…
— Не сумніваюсь, — урвав Вільям. — Гадаю, ти казав «аналітики передбачають», а деталі полишав особам на кшталт Тюльпана та Шпильки. Твої руки ніколи не були в крові — бо ти завжди вчасно їх умивав.
— Я — твій батько, і наказую тобі припинити ці… цей…
— Свого часу ти наказував мені говорити правду.
Вельможний де Ворд наблизив своє обличчя до обличчя сина.
— Вільяме, Вільяме! Не будь таким наївним!
Вільям зачахнув записник. Тепер говорити було значно легше. Ніби він стрибнув з багатоповерхівки й раптом виявив, що вміє літати.
— Отже, про що ми? — мовив він. — Про правду, таку тендітну, що вона потребує охоронців-брехунів? Про правду, неймовірнішу за фантастику? Чи про правду, котра все собі взувається, тим часом як брехня перетинає світ?
Він зробив крок уперед.
— Це ж твоя улюблена приказка, чи не так? Вона вже неактуальна. Гадаю, пан Шпилька розраховував на шантаж. І, знаєш, саме на це розраховую і я — хоч я й наївний, як тобі добре відомо. Ти покидаєш місто. Негайно. Тобі це неважко. І тобі лишається тільки сподіватись, що зі мною після цього не станеться жодних неприємностей. Як і з тими, з ким я працююю, або з тими, з ким я спілкуюся.
— І все?
— Негайно! — скричав Вільям так гучно, що вельможний де Ворд зробив крок назад. — Чи ти вже не лише здурів, але й оглух?! Ти їдеш просто зараз, і не повертаєшся, бо якщо ти повернешся, я надрукую твої заяви, чорт забирай, дослівно!!! — із цими словами Вільям витяг із кишені «Смартгон». — Дослівно, чорт забирай! Чуєш?! І тоді тебе не відмаже навіть шановний Підступп! Тобі вистачило нахабства… Тобі вистачило дурості скористатися нашим будинком! Як ти міг! Забирайся з міста! І або оголюй меча, або… прибери… руку… з ефесу!!!
Він зупинився, почервонілий, важко дихаючи.
— Правда нарешті взулася, — вимовив він. — І тепер буде бити ногами.
Він звузив очі.
— Я сказав забрати руку з ефесу!
— Дурнику, дурнику. А я ж вважав тебе своїм достойним сином…
— Ах, так. Ледь не забув, — сказав Вільям; лють нуртувала в ньому, як у щільно зачиненому казані. — Знаєш, у гномів є один звичай… Хоча звідки тобі знати. Вони ж — нижча раса, чи не так? Але, бачиш, я знайомий з парочкою гномів, тож…
Вільям витяг з кишені оксамитового мішечка й пожбурив його батькові.
— І що ж там? — спитав вельможний де Ворд.
