Вони були настільки старі та розхитані, що, всупереч здоровому глузду, пожмаканий картон доводилось підкладати під усі ніжки без винятку. Лише так столи погоджувалися стояти більш-менш рівно.
— Я купила їх тут неподалік, у крамниці старих меблів, — нервово сказала Сахариса. — За них правили досить небагато.
— Не дивно. Е-е-е… Панно Кріпслок, я тут подумав… Твій дідусь міг би вирізьбити зображення, так?
— Звичайно. Чого ти весь такий брудний?
Вільям не звернув на запитання жодної уваги.
— А якби ми мали іконограф та вміли ним користуватися, зміг би він вирізьбити картинку, яку малює графічний біс?
— Гадаю, так.
— А ти знайома з яким-небудь умілим іконографістом?
— Ну, я могла б розпитати… Та що сталося?
— О, просто спроба самогубства на Славномильній.
— Сподіваюсь, успішна? — Сахариса раптом зі здриганням усвідомила, що сказала. — Тобто, звісно, я не бажаю чиєїсь смерті… Але в нас на шпальті ще стільки місця…
— Гадаю, з цього дійсно можна було би щось зробити. Самогубця не загинув, зате він врятував життя, е-е-е, чоловікові, котрий намагався відмовити його стрибати.
— Який сміливий вчинок. Ти дізнався ім’я врятованого?
— Ти знаєш, якось не вдалося, — промимрив Вільям.
— Ну, що поробиш, — сказала Сахариса. — Слухай, тебе тут дехто чекає, — вона зазирнула до своїх нотаток. — Громадянин, що загубив годинника, і зомбі, котрий… Власне, я так і не зрозуміла, чого він хоче. Далі — троль, що шукає роботу, і якийсь пан, що має спростування з приводу статті про бійку в «Латаному барабані».
— О ні. Все одразу…
Громадянин із годинником — чи то пак, без нього — особливих труднощів не викликав.
— Це був новісінький годинник, коли тато мені його подарував, — твердив він. — Я шукав його цілий тиждень!
— Але ми не…
— Можливо, ви про це напишете, і той, хто його знайшов, поверне мені його? А я заплачу за допомогу четвертак.
Четвертак є четвертак. Вільям зробив короткий запис.
Із зомбі було важче. Для початку, сірий колір його шкіри місцями явно тяжів до зеленого, а крім того, він дуже сильно пахнув гіацинтовим лосьйоном. Це явно був один із тих зомбі нового покоління, котрі здогадалися, що відносини з живими вибудовуються значно краще, якщо ти пахнеш квітами — а не просто пахнеш.
— Вашим читачам було б цікаво більше дізнатися про мерців, — сказав він. Він представився паном Геральді, причому вимовив слово «пан» так, ніби воно було частиною його імені.
— Справді?
— Безумовно, — категорично сказав пан Геральді. — Мерці можуть бути дуже цікавими. І я певен, що читачів ця тематика дуже приваблює.
— Ви маєте на увазі некрологи?
— Чому б ні. Я міг би писати цікаві некрологи.
— Гаразд. Двадцять пенсів за кожен.
Пан Геральді кивнув. Було ясно, що він погодився б і безкоштовно. Він вручив Вільямові кілька хрустких пожовклих папірців.
— Ось вам один непоганий для початку.
— Он як? І чий же?
— Мій. Він дуже цікавий — особливо від того моменту, де я помер.
Наступним відвідувачем був троль. На відміну від більшості тролів, котрі зазвичай носять не більше одягу, ніж це конче необхідно для дотримання чудернацьких людських вимог щодо пристойності, цей носив костюм. Принаймні, ніщо не заважало назвати «костюмом» шматки тканини, що огортали його ноги, руки та тулуб.
— Мине звати Скель, — нерозбірливо прогув він. — Мині треба якась робота, бос.
— Ким ви працювали до цього? — спитав Вільям.
— Боксером, бос. Але мині ни подобалось. Весь час падав.
— Вмієте писати чи малювати? — здригнувшись, спитав Вільям.
— Ні, бос. Можу піднімати здорові каминюки. І ще можу свистіти.
— Це важливі навички, проте, боюся, ми…
Двері розчахнулися, й усередину ступив широкоплечий чоловік у шкіряному панцирі, несучи напоказ бойову сокиру.
— Шо ти про міня понаписував, га?! — спитав він, погойдуючи лезом під самісіньким носом Вільяма.
— Хто ви?
— Я Брезок-Варвар, і я…
Коли мозкові здається, що його ось-ось розітнуть навпіл, він здатен працювати з неймовірною швидкістю.
— О, якщо ви вимагаєте спростування, то вам слід звернутися до редактора відділу спростувань, уточнень та роботи з читачами, — швидко вимовив Вільям. — На щастя, пан Скель саме присутній.
— Го, це я, — життєрадісно прогув Скель, кладучи руку на плече відвідувача.
Місця на плечі вистачало лише на три його пальці.
Брезок похитнувся.
— Я токо хотів сказати, — повільно вимовив він, — шо ви написали, тіпа я бив когось столом. Но я в жизні такого не дєлав. І шо люди подумають, єслі прочитають, шо я б’юся столами? Як я буду смотрєть їм в глаза?
— Розумію…
— Я єво прірєзал! А столи — то для слабаков.
— Звичайно. Ми надрукуємо уточнення, — сказав Вільям, беручи олівця.
— А можете допісать, шо я одкусив вухо Зарізякє-Гадлі? Це всім буде інтірєсно. Вухо одкусити не так просто, як всє думають.
Коли все владналося, і Скель усівся у кріслі за дверима, Вільям та Сахариса подивились один на одного.
— Цікавий ранок видався, — сказав він.
— Я дізналась про зиму, — сказала Сахариса. — І ще — про неліцензоване пограбування ювелірної крамниці на вулиці Вправних ремісників. Звідти винесли багато срібла.
— І як ти дізналася?
