Далі Віґель пише про Гнідича та його нехіть до Росії:
Всё, кажется, налегало на него, доля благодарности к России, а он питал к ней совсем противное чувство, которое гараздо после против воли его, мне часто обнаруживалось в коротких с ними беседах (с. 147).
До речі, відомий київський вчений В. Маслов у своїй знаній праці про літературну діяльність декабриста К. Рилєєва (1826), автора поеми про Войнаровського, зазначує, що серед осіб, які могли підтримувати в Рилєєва зацікавлення до України, слід згадати також і Пнідича.
Уроджений у Полтаві, вихованець полтавської семінарії, а згодом харківської колегії, Гнідич, в далекому Петербурзі не забуває про свою батьківщину. Маслов вважає, що любов до України виразно проявляється і в передмові до виданих ним «Простонародних пєсєн нинєшних» (СПб, 1825, передруковані А. Марксом у творах Шідича р. 1901); У цій передмові Гкідич виявляє грунтовне знання української мови та народної поезії в українській мові, він зазначає цілий ряд слів еллінського походження, а в українських голосіннях Гнідим вбачає той самий рід поезії, що й у грецьких мирологах (надгробних піснях). Грецький «Спів ластівки» нагадує йому українські веснянки, а історичні пісні сучасних йому греків — нагадують деякі з тих псалмів, що їх співають на Україні сліпці-кобзарі. До цього Маслов додає, що серед рукописів книгозбірні П. Є. Щеглова 1912 року йому доводилось бачити й власноручний рукопис М. І. Гнідича — п’єсу в українській мові (В. І. Маслов. Литературная деятельность К. Рилєєва. Дополнение и поправки. Университетские Известия, Киев, 1916, кн. 2, с. 51-52).
Серед виданих 1884 року Тіхановим матеріалів з архіву Гнідича є зворутіїливий лист сестри М. Гнідича, Марії Карицької, написаний українською мовою, що для тієї доби (початок XIX ст.) є досить рідким явищем: «Братику мій любесенький...»
Цікава нотатка Вільгельма Кюхельбекера, товариша Рилєєва по грудневому повстанню 1825 року. Він, перебуваючи в Свеаборгській фортеці 1834 року, з нагоди смерти Гнідича зазначив у своєму щоденнику, що він колись дуже дружив з Гнідичем, а потім розійшовся і з жалем закінчує: «Він помер, не помирившись зі мною». («Русская старина», Спб 1888). У своїй історичній козацькій драмі «Прокопій Ляпунов» Кюхельбекер виявив велику обізнаність із запорозькими звичаями, хоч у цій драмі властиво виступає донське козацтво (Трубецький, Заруцький). Обізнаності із запорозьким побутом та звичаями Кюхельбекер також міг завдячувати розмовам з Гнідичем.
Варто спинитися над призабутими постатями В. Капніста й М. Гнідича. Це не були предтечі Гоголя по побуті в Петербурзі та по кар’єрі в російській літературі, які за свідченням Віґеля ставилися вороже до москалів. Слід припускати, що й М. Гоголь почував себе у Північній Пальмірі, як у ворожім світі.
Московські скарги та обурення на Гоголя занотовує один цікавий, цілковито забутий французький твір, де у формі розмови подана «світська літературна суперечка між Гоголефілами та Гоголефобами в московськім товаристві.»
«Про мене, каже грубий Ніколяс, я завжди ненавидів Гоголя. По-перше — це українець! Він глузує собі з нашої Росії, він її збещує перед обличчям усіх. Це нікчема! От, що я завжди казав!»
На це гоголефіл відповідає, що навпаки — Гоголь найбільший національний письменник, якого мають москалі, а грубий Ніколяс уїдливо зазначує, що саме через це він «представив нас як націю шахраїв» (Un Missionaire republican en Russie, Paris, 1852, Amyot t. III. p. 99).
Перед кількома місяцями нарешті було відкрито прізвище автора цього твору: це Жан Жерфаніон Pop, народжений у 1811 році.
Досі зовсім забутий цей автор Жан Жерфаніон Pop був тривалий до 1850 року учителем французької мови у Москві, де напевно частіше перебував у товаристві поклонників Гоголя, братів Аксакових, до речі, близьких до нього своїм віком. Pop у своїй книзі згадує рівнож романіста початку XIX століття Наріжного та Квітку. Суперечкам з приводу оцінки творчости Гоголя в московському товаристві Pop дає чимало місця у своїй книзі.
Відомий колись поет української школи Богдан Залеський писав дня 19 лютого 1859 року до Францішка Духенського:
