В книгу вошли повести: "Электроник — мальчик из чемодана", "Ресси — неуловимий друг", "Победитель невозможного". В ней рассказывается об электронном мальчике по имени Электроник, его друге и двойнике Сергее Сыроежкине, замечательном профессоре Громове и его изобретениях, школьном математике Таратаре и классе "обыкновенных гениев".В трилогии сформулированы "основные законы творчества": трудолюбие, увлеченность, знання, смелость, показано, как в наш електронний век машина стала незаменимой для школьников.
Цю книжку можна було б видати без передмови.
То навіщо ж передмова? Та ще й написана людиною, яка в дитинстві сама без передмов приступала до пригод улюблених героїв. Річ у тім, що про Електроника знає нині сила-силенна дітей. Нелінивих і допитливих. А раптом найдопитливіші захочуть дізнатися про автора улюбленої трилогії? Або ще щось, пов’язане з нею.
Саме для них і написана передмова.
Отже, автор — Євген Велтистов.
Симпатичний. Худий і довгий, в окулярах. Москвич.
Народився в сім’ї військового інженера. У 1934 році.
Тепер тут прокладають Новокіровський проспект. А раніше була Домниківська вулиця. За адресою Домниківська, 3, була 265-а школа.
Ішла війна. Велика війна. На другий рік війни він прийшов сюди вчитися. Книжок було мало. Зошитів ще менше. Дуже кортіло читати. Коли запитали, ким ти станеш, відповів: “Продавцем дитячих книжок. Щоб прочитати все”.
Потім він передумав. Вирішив стати журналістом. Це було тверде рішення. Закінчив факультет журналістики. Почав працювати — спочатку в газетах, потім — редактором відділу в популярному журналі “Огонек”. Відав фейлетонами й усякою всячиною, що друкувалася на останніх сторінках. Був ще худішим, ніж зараз. І тому здавався ще довшим. У багатоповерховому будинку редакція займала три поверхи. І коли у святкові дні вивішували веселу стіннівку, Велтистова зображали приблизно так: голова на третьому поверсі, тулуб — на другому, а ноги бігли по першому.
Він був справжнім репортером: невтомно вишукував новини. Знаходив цікавих людей. Він знайшов, наприклад, в одному арбатському провулку авторку знаменитої пісеньки “В лесу родилась елочка”, бабусю Р. Кудашеву. І зумів їй допомогти, бо потрібна була допомога. Він також допоміг дитячому садку поселитися на розкішній дачі, яка доти належала шахраєві. А зарубіжному письменникові-фантастові — побачити атомний реактор в Дубні.
Познайомився з відважними будівельниками Братської ГЕС. Зустрічався з творцями радянської космічної техніки. Брав інтерв’ю у начальника кримінальної поліції міста Нью-Йорка, коли був у відрядженні у США. І мовою дружби порозумівся з японськими робітниками.
Він накопичував враження. І обдумував майбутні повісті..
Рукопис першої книжки він приніс у видавництво “Детская литература”. Незабаром книжка побачила світ. За нею побачили світ інші. їх було чимало. Назову їх: “Пригоди на дні моря” (1960), “Тяпа, Борька й ракета” (1962), “Електроник — хлопчик з чемодана” (1964), “Ковток сонця” (1967), “Гум-гам” (1970), “Рєссі — невловимий друг” (1971), “Випромінювати світло” (1973), “Переможець неможливого” (1975), “Мільйон і один день канікул” (1979), “Ноктюрн порожнечі” (1982).
Книжки “Випромінювати світло” й “Тяпа, Борька й ракета” Є. С. Велтистов написав у співавторстві з дружиною і другом — Мартою Барановою.
Повість-казку “Мільйон і один день канікул” палко рекомендував дітям космонавт Віталій Севастьянов. Газета “Правда” якось розповіла, як він розмовляв з дітьми про “чорні дірки”, описані Є. Велтистовим у цій космічній казці. Але повернімося до Електроника.
…Наприкінці п’ятдесятих — початку шістдесятих років школярі почали вчитися за більш насиченими програмами. Тріумфальний політ Гагаріна проклав шлях у космос. Слово “кібернетика”, що походить від давньогрецького “керую кораблем”, стало відоме навіть домогосподаркам. На сторінках газет сперечалися про долю лірики в технічний вік. Завзяті прихильники фізики зводили роль мистецтва в майбутньому до жалюгідного мінімуму. “Лірики” були занедбані, “фізики” в пошані. Поширився інтерес до наукової фантастики. Уява літераторів заводила читачів у такі глибини світобудови, які й не снились попереднім поколінням.
Отоді й був написаний “Електроник — хлопчик з чемодана”. До речі, чому саме “з чемодана”?
Цей образ виник так. Якось молодий автор зібрався у відпустку, до моря. Склав чемодан, сів у таксі. Несе чемодан до поїзда й дивується: важкий. Ніби там не сорочка й ласти, а цеглини. Щоб нести було легше, веселіше, став фантазувати: може, в чемодані хтось є? Може, там… електронний хлопчик? Ось поставлю, подумав, чемодан на полицю, відкину кришку, хлопчик розплющить очі, підведеться і скаже: “Здоров! Мене звуть Електроник…” Зайшов у купе, клацнув замками и ахнув. Виявляється, в поспіху переплутав чемодани: взяв інший, набитий книжками. Поїзд рушив… Довелось біля моря обійтися без ластів. Зате начитався досхочу. А про уявлюваного хлопчика з чемодана не забув.
Як відомо, казка підлягає загальним законам мистецтва. Буває, розповідає літератор про близьке, буденне, все в нього зовні правдоподібно. А читач, відчуваючи фальш, каже, як режисер неуважному акторові: “Не вірю!” Це вирок.
